Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Отже, стрілок. Боб правий, нам краще було б ночувати в готелях і обідати у глибині ресторанних залів, подалі від вітрин і відкритих сходів.

— … і в шоколаді, — тягнучи проходом коробку, нудив торговець. Їх багато ходило по приміських потягах — то з газетами, то зі шкарпетками, а то з «неймовірно міцним клеєм для ремонту взуття. Досить розігріти його паяльником і стиснути».

— Купи мені морозиво, — попросила Оленька.

Я заплатив, і вона зашурхотіла вимащеною шоколадом обгорткою.

Ще раз усе з самого початку. Так. Один стрілок. І щонайменше чоловік двадцять, озброєних пістолетами. І це якщо порахувати всіх особистих шоферів і охоронців, які уціліли у боях за території кубарівців. А якщо додати до них охорону ресторанів, магазинів і антикварних крамниць — то і п’ятдесят. А скількох добровольців вони могли підняти пропозицією заробити?

Багато. Дуже багато.

— Дай укусити.

Вона глянула на мене. Усміхнувшись, простягнула морозиво:

— Смачно?

— Дуже.

— Тоді кусай ще.

— Ні, — я згорнув папери і поклав їх у внутрішню кишеню куртки. Що ж, у мене ще була можливість виправити все це.

До нашої зупинки залишалося п’ять станцій.

Якщо вдасться дожити до старості, то потрібно жити саме так — якомога далі від міста, в оточенні сосон і жалісно полисілих за літо білок. Вирощувати квіти, а увечері сидіти в кріслі біля печі або каміна в оточенні внуків, які дбайливо підтикають плед, біжать за вином і просять:

— Дідусю, розкажи нам що-небудь ще.

І набивши люльку…

Хоча, ні. У поважній старості я перейду винятково на сигари.

… і дбайливо відрізавши кінчик сигари, закурити, подивитися на вогонь і запитати:

— Про що? — щоб майже одразу розпочати одну з міріаду нескінченних історій, які сталися саме з тобою.

— Давай переночуємо, — попросила Оленька ще до того, як ми підійшли до дідусевого будинку.

— Ні, на жаль, ми маємо повернутися.

Машина з охоронцями вже стояла біля двору. Діда не було.

— Він у когось із сусідів, — сказав Валера. — Якщо хочете, я можу покликати.

— Ми ненадовго.

— За мотоциклом? — я кивнув, і він викотив з гаража ретельно відполірований харлей. — Класна тачка. Я, щоправда, доробив тут дещо. Небагато. Підсилив подачу пального, форсував двигун.

— І що? — я знав, що останні років із десять він заробляв на життя саме чимось таким — ставив на запорожці фордівські двигуни і робив із трьох викрадених машин одну, зате зі справжнім серійним номером.

— Спробуй, — запропонував Валера.

Тепер уже я викотив мотоцикл на вулицю. Сів у сідло, завів його.

— Подобається?

Начебто все, як і раніше. Хіба що нагріватися він почав швидше, та й на панелі з’явилися два нові індикатори — судячи з кількості лампочок, що блимали на них, знятих із якоїсь музичної системи.

— Подобається?!

Я кивнув і потягнув на себе ручку газу.

Гучним вибухом вирвало дим з вихлопної труби, і мене понесло повз огорожі, дерева і ліхтарні стовпи над дорогою. Ледь не перекинувшись на повороті, я осадив мотоцикл на заднє колесо і повернувся назад, обережно скидаючи швидкість.

— Молодчина, — вигукнув я, дивом зупиняючи харлей за двадцять метрів від потрібних воріт. — І як мені тепер ним керувати?

— Дуже просто, — відповів мій майстровитий брат. — Двигун розбитий на два відділення…

— Хіба?

— Тепер так. Я коли його випробував, то зрозумів, що інакше не можна. В одному сімдесят п’ятий, в іншому дев’яносто другий. Ось перемикач подачі, — він показав на акуратну кнопочку, яку, я міг заприсягтися, пофарбували червоним лаком для нігтів. — Відповідно, і швидкість від цього. Правда, потрібно хвилини зо три, щоб відбулася повна заміна пального. На вибоїстій дорозі це буде швидше.

— Спасибі, Валеро. Це просто здорово.

Залишилось тільки забрати шолом і окуляри.

— Ви вже їдете? — запитав він.

— Справ просто сила-силенна. Але ми незабаром повернемося.

— Шкода. А може, десь би посиділи. Я б вас познайомив із однією.

— Невже?

Я глянув на Оленьку — схоже, їй було цікаво.

— І що за одна?

— Побачиш. Я її брату трансмісію налагоджував. Тепер зустрічаємось.

— Із братом?

— Який ти бридкий, — скривилась Оленька.

— Гаразд, ходімо, але ненадовго.

— Ти обіцяв мені кролів, — заприндилась Оленька.

— Кого?

— Кролів і курчат. Пам’ятаєш?

— На жаль, це дідова парафія. Наступного разу він тебе з ними познайомить.