Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Одну секунду, — я зненацька згадав. — Почекай мене.

Повернувшись додому, я покликав:

— Славик!

— Що сталось? — запитав він, з’являючись із дальньої кімнати.

— Папери…

—..?

— Ну, папери, — я не хотів утаємничувати Дашу в подробиці наших справ і тому лише розмахував руками, підштовхуючи його до відгадки.

— A-а, папери, — і він виніс мені складене в картонну папочку досьє Стаса. — Подивись у дзеркало. Коли повертаєшся, обов’язково потрібно це зробити — на удачу.

— Усе нормально? — запитала Оленька.

— Майже, — ми зайшли в ліфт, і я натиснув на кнопку верхнього поверху.

Люк виявився незамкненим. Антени, покинуті пташині гнізда.

Ми вийшли з найвіддаленішого під’їзду.

Машина охоронців була вже у дворі, а один із них стояв на верхній сходинці ґанку. Нахилившись, ми перебігли до сміттєвого бака і непоміченими рушили до найближчої арки.

— Дивіться, он вони! — закричав Боб, практично випадаючи з вікна.

Заревів двигун, і машина зірвалася з місця, наздоганяючи нас.

— Не вдалося, — Оленька випросталась, але не відпустила моєї руки.

— Ще не все втрачено! — я потягнув її до дороги, що шуміла автомобілями.

На мій піднятий палець машина зупинилась миттєво.

— П’ятірка до метро!

— Гаразд, — кивнув водій.

— Вони нас знайшли, — озираючись, сказала Оленька.

Кинувши оком у дзеркало над лобовим склом, я побачив машину охоронців, що виповзала за нами.

До метро було не більше кількох хвилин.

— Поближче до входу, — попросив я, і, щойно він пригальмував біля мармурових, прикрашених бронзовою «М» сходів, потягнув Оленьку до дверей метро.

Біля турнікетів я підштовхнув її до вільного проходу повз тубус охоронниці, яка одразу заверещала: «Документи».

Щоправда, кинута мною купюра змусила її замовкнути.

До електрички залишалася ще купа часу, і ми сиділи на лавці під навісом напівпорожньої платформи. Неподалік стирчав сарайчик кас і нудились із десяток одягнених у хакі дачників; ми їли куплені у чистенької й усмішливої бабусі пиріжки, запивали їх солодкою водою і кидали крихти голубам, що шкутильгали в пошуках їжі.

— А за що ти полюбив мене?

Зиркнувши на бабусь, що завмерли, очікуючи моєї відповіді, я сказав:

— Не знаю. Ти славна, у тебе чудовий татко, купа грошей і приголомшливий живіт.

— Серйозно?

— Абсолютно. Класичний шлюб із розрахунку.

— Я відмовлюся від своєї частини спадщини.

— Частини? — до цієї хвилини я не знав, що в неї є брати і сестри.

— Друга дружина батька. Він прожив із нею півтора року, отже, вона має право на щось сподіватись.

— Ну, в такому разі, я сподіваюсь, що ти годуватимеш мене перетертою кашою, коли я зістарюся. Влаштовує? Може, мене зігріває думка, що буде хтось, щоб поховати мене. Коли-небудь потім. І мене влаштовує, що це будеш ти. А не бридкі сусіди, які виламають двері у квартиру, де валятиметься мій висохлий за півтора року чекання трупик.

Підійшла електричка. Ми зайняли місця біля вікна один навпроти одного. Оленька гортала куплені в торговця, що причепився до нас на пероні, журнали, а я розклав на колінах досьє другого чоловіка моєї сестри, помахавши перед тим, як заглибитись у читання, охоронцеві, котрий ховався в тамбурі.

— І як тобі без охоронців? — запитав я Оленьку.

— Якби я не знала тебе, якщо б це була наша перша випадкова зустріч, то, напевно, було б просто супер. А так… Напевно, як завжди.

Не те щоб Славик помилився, просто його мозок звик зауважувати основне, сприймаючи другорядне як неперевірені дані, що не можуть бути підтвердженням висновків і правил. Але це правило його науки, яка звикла витрачати неймовірну кількість часу на підтвердження чого-небудь, замість того, щоб одразу змішати в колбі всю наявну бридоту, і, відійшовши на безпечну відстань, гадати, вибухне вона, полетить чи просто вихлюпне на стіл кілька ложок піни…

Усілякої гидоти ми вже намішали. І чекати залишалось недовго…

На Стаса працював як мінімум один стрілок, а за останні два роки, названі Славиком ситими й обережними, було вчинено щонайменше одинадцять убивств, причетними до яких були всі члени кубарівського угруповання.

Ні, стрілок був один. Він не залишав відбитків, вибирав чудові місця укриття, жив на обраному даху дві-три ночі до пострілу, жодного разу його ніхто не бачив, і щоразу він забирав із собою гільзу, залишаючи кулю в голові жертви.

Специфіка роботи. Я знав одного діяча, з наших, котрий випрошував в експертів, які працювали на місцях злочинів, фотографії тих, кого убивав. Найулюбленіші він вивішував на стіни своєї убогої квартирки, а зберігав інші у обтягнутих оксамитом альбомах: тих, хто згорів — окремо, кого застрелили — окремо, а самогубців і жертв нещасних випадків ще десь.