Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Ми мовчали, обмірковуючи сказане.

— Начебто усе логічно, — мовив я. — А ти що скажеш?

— Навіть дуже, — відповів Боб. — А знаєте, за нами стежать!

Глянувши вниз, я побачив собаку, яку хазяйка ледь утримувала на поводку.

— Он там, — сказав Боб, киваючи на чорну машину біля самісінького під’їзду.

— Вийдемо?

— Авжеж.

— А мені теж?.. — обережно запитав Славик. — Мені теж із вами?

— Ні, — відрізав Боб. — Буде краще, якщо ти залишишся.

В автомобілі сиділи двоє. Темні окуляри, піджаки, розслаблені вузли краваток. Побачивши нас, один запустив двигун, а інший підніс до рота переговорний пристрій на скрученому спіраллю шнурі.

Ми зупинилися метрів за три від їхнього капота. Вони ж удавали, що їх це не цікавить.

— Що ж, — сказав Боб, — ходімо. Будемо знайомитись.

І він дістав пістолет, поки що спрямувавши дулом до асфальту.

Той, що сидів за кермом, опустив скло у своїх дверцятах і виставив на дах синю колбу блимавки.

— А так? — діставши з кишені одну з ліцензій на знищення, я приклав її до лобового скла.

Зрозумівши, що це за документ, той, що сидів ближче до мене, кивнув, сказав щось водієві і вони рушили.

— Гарні в тебе папірці, — процідив Боб.

— Дуже, — кивнув я. — Шкода тільки, що мало.

— Я хочу з тобою, — захникала Оленька.

Мені залишилося одягнути куртку (я планував повернутися харлеєм) і відчинити двері.

— Я з тобою розмовляю!

— Поцілуємося?

— Ні!

— Тоді вдягайся, — сказав я. — Їдьмо.

— До дідуся? — зраділа Оленька.

— Глібе, — торкаючи мене за плече, мовив охоронець, — зараз не час для прогулянок. Ми не можемо розсипатись по всьому місту. Це небезпечно.

— І передмістю, — уточнив я. — Можете залишатись. А ми їдемо дивитися на кроликів і курчат.

— Там є курчата?! — захоплено вигукнула Оленька.

— У когось із сусідів обов’язково є!

— А вони кусаються?!

— Курчата? Навряд чи. Тільки хворі на сказ!

— Глібе, — Боб спробував розвернути мене обличчям до себе, — візьмеш Сашка або Кирила. Одна нога там — друга тут. Нічого наражати Ольгу на небезпеку.

Війна поки що була у планах, але він уже жив за її суворими законами.

— Та й рівень радіації там підвищений, — схоже, під дверима зібралися всі члени родини, принаймні, це був Славик. — Для організму дитини вона може бути просто небезпечна і спричинити непередбачувані мутації.

— Я готова, — нарешті повідомила Оленька. На ній були важкі черевики, джинси, застебнуті на нижній ґудзик, над яким нависав оголений ледь вище пупа животик, і зелена маєчка під джинсовою курткою.

— Ну, — звернувся я до охоронців, — хто їде з нами?

— Я залишуся, — сказав Боб. — Рушайте. І візьми пушку.

Я поплескав себе по спині — зброю я засунув за пояс, і тепер вона приємно холодила тіло, залишаючись непомітною.

— Нормальну візьми, — наполягав він. — Твоя — лайно. Повір мені, тебе знову кинули. Ось, — він витяг із кобури під рукою свій шестизарядний револьвер. — Навіть не думай, бери.

— Ні, — відмовився я. — Та все одно дякую.

Не пояснювати ж, що за правилами Управління я можу вбивати, захищатися, закінчувати життя самогубством і стріляти по порожніх пляшках тільки зі зброї, отриманої у відділі «сертифікації та ідентифікації засобів ліквідації», тим паче перебуваючи на території суміжних держав. У разі невиконання цього розпорядження я підпадаю під усі статті Кримінального кодексу, що передбачають покарання за умисне вбивство.

— Як я від них утомилась, — сказала Оленька, підходячи до дверей ліфта. — Усе життя вони тягаються за мною, куди б мені не закортіло піти. У молодших класах ще куди не йшло. Я навіть пишалася цим — у всіх мами і бабусі, а в мене здорові дядьки з пістолетами. А потім… Ти ревнивий?

— До божевілля.

— Ти ж розумієш, що я зустрічалася з чоловіками.

Прищавими, із запахом дешевого вина і неконтрольованим лібідо.

— Розумію.

— Я їла морозиво, ходила в кіно і навіть вперше поцілувалась у присутності таткових охоронців. Вони вирішували, кривдить мене хтось чи ні, чи не надто пізно я затримуюсь і чи варто мені гуляти нічним парком. Я намагалась від них утікати, але мені не вдавалося. Лише одного разу. Тоді…

— Коли ми познайомились?

— Так, саме тоді. Я перед цим наркотиків не пробувала. А коли навчалася в Гарварді, то мене навіть хотіли виключити через них. Татко розпорядився винайняти квартиру, де мешкали я, моя остання гувернантка і двоє охоронців. Природно, що мене вважали донькою російського мафіозі і відмовилися приймати «брудні гроші» за навчання.