Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Він що, теж помре? — запитала мене Даша.

— Так! Помре! Ми нікому не потрібні, і тому вони всі так легко вмирають!

— Я приходитиму до вас.

— Навіть якщо помреш?

І він сказав їй:

— Я не помру.

— Ніколи?

— Ніколи.

— У вас ще є дідусь, — нагадували мені. — Ви не хочете поїхати до нього?

— Жити? Навряд чи.

— А чим би ви хотіли зайнятися?

— Вступлю кудись. Я ветеран, у мене є пільги.

— І куди?

— А це важливо?

У мене знайшли гепатит, фляки на стінках шлунка і легку наркотичну залежність.

— Ви наркоман!

Ми воювали на траві. Ми обкурювалися нею перед кожним кишлаком і після кожного сто першого рейса.

— Ви розумієте, що це кримінальна відповідальність?

І вже на закінчення усього цього — пасажирський автобус із двома офіцерами і трьома обраними для співбесіди інтернаціоналістами.

— Ви б хотіли працювати у нас?

І перше офіцерське звання завдатком за майбутню кров.

Замість пива ми купили молоко, а лавку замінив бордюр біля цілодобової крамнички.

— Повернемось до наших баранів? — розпочав я.

— Я вчинив паскудно, скривдив тебе, — сказав Славик. — І щиро шкодую про це, вибач, будь ласка.

— Ми ж друзі.

— Я поки що ні про що не казатиму таткові, — мовив Боб. — Але це не означає, що я ніколи не скажу про це. Як тільки ти вирішиш заробити на смерті когось із моїх хлопців, усі одразу ж довідаються, хто ти.

— Навіть якщо я одружуся з Ольгою? — після усього, що сталось, мені хотілося цього куди менше, ніж раніше.

— Навіть тоді тебе зможуть розірвати на шматки за те, ким ти був.

Ну а що стосується Стаса — ми одностайно розпочали війну з ним, пообіцявши Славику влаштовувати стрілянину тільки тоді, коли кубарівці самі спровокують нас.

— І так буде краще. Той, хто захищається, завжди правий. А я не сумніваюсь, що вони захочуть нас підставити.

— Навіщо? — запитав Славик.

— Щоб допомогти нам виплутатись, відчути вдячність, втрапити в залежність, бути просто зобов’язаними їм, — пояснив я. — А значить, не мати права відмовити.

У молодості Стас починав з того, що підсовував довірливим лохам порізані надвоє джинси й обручки самоварного золота. Лякати він нас уже пробував, убивати — теж, отож, наступним його кроком буде саме те, що він умів робити найкраще.

— І щоб він не вигадав чогось іще, ми самі надамо йому можливість спробувати. А зараз повертаємось — і по дві години сну.

— Потім ми з хлопцями приготуємо зброю і знімемо з десяток номерів у різних готелях на випадок, якщо доведеться ховатись.

— Я займусь документами і до обіду розповім вам усе, що написано там про Кубарева.

— А я змотаюсь в Управління і з’їжджу забрати харлей.

— Я хочу з тобою, — наполягала Оленька.

— Наступного разу.

Але це була серйозна забаганка, вона навіть підвищила голос, пристукуючи взутою у м’який капець ніжкою.

— Я не хочу залишатись! Я хочу з тобою! Вибирай — або ми йдемо разом, або можеш не повертатись!

Мені залишилося зняти куртку з вішака і відчинити двері.

— Я з тобою розмовляю!

— Поцілуємося?

— Ні.

— Тоді привіт.

— Глібе!

Але я вже біг сходами униз і десь на другому поверсі не чув лементу «Гліб», «мерзотник» і приглушені умовляння Боба.

Цього разу перепустку на моє ім’я завчасно передали на прохідну. Бігцем піднявшись на третій поверх, я, не стукаючи, увірвався в кабінет Макса.

— Я чекав тебе вчора, — повідомив він, запихаючи якісь папки у верхню шухляду столу. — Хочеш кави?

— Слухай, — я сперся кулаками на край зеленого сукна між нами. — Ти що, ідіот?

— Я? Зовсім ні.

— Я ж пообіцяв тобі зустріч із генієм. Так навіщо ж ти підставляєш мене?

— Скажи чесно, ти б виконав обіцянку?

— Ні.

— Ось бачиш, — поки я кричав, він устиг викликати халдея і наказати. — Накрий швиденько і принеси пляшку чогось холодного.

— Йди ти під три чорти, — вигукнув я. — Щоб я з тобою пив!

Увесь ідіотизм цієї ситуації полягав у тому, що жодна інформація, яка потрапила в особистий файл, уже не вилучалася з нього. Вона могла бути спростована, називатися помилковою, але вона залишалася там ще упродовж двадцяти п’яти років після смерті співробітника.

Це так само, як з вигаданою нагородою конгресу. Панянку-жартівницю звільнили з роботи протягом доби, а мене кілька років перевіряли, я став об’єктом внутрішніх розслідувань на випадок, якщо я, часом, приховую свою поінформованість у справах Північноамериканського Управління.