Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Чекайте, — майже закричав Славик. — Я не бачу, де тут про мене!

— Десь наприкінці.

Він потяг курсор униз, минаючи фотографії спотворених трупів і обгорілих машин.

— Це?

— Угу.

Я не знаю, що він сподівався знайти, можливо, копії повідомлень, але там було зовсім небагато:

«З такого-то і дотепер працює в режимі персональної охорони за версією „підлеглий“ із Захаровим С.І. (далі йшов перелік усіх його регалій), який займається розробкою стратегічних сумішей. У випадку безпосередньої загрози фізичного впливу на об’єкт — самоліквідація».

Він був розчарований.

— І що означає ця нісенітниця?

— Те, що я твій особистий охоронець, і хоча, здавалося б, ти мій шеф, відповідальний за тебе я.

— А остання фраза?

— У випадках, коли в тебе стрілятимуть, кидатимуть гранати і цькуватимуть собаками, я повинен буду прикривати тебе своїм тілом, навіть якщо мені доведеться для цього вмерти, — повідомив я, змовчавши, щоправда, про премії, що їх мені виплачують наприкінці кожного року, упродовж якого його не зуміли викрасти, убити або ж перевербувати співробітники закордонних представництв нашого Управління.

— А анонімки?

— Я?! — і це дійсно було правдою. — Ніколи! — цим займалися працівники сусідніх із нашою лабораторій і деякі з подруг його матері.

— Погляньте, — здивувався Боб. — Так це ж я!

— І Оля теж, — додав Славик. — Ну і Гліб, зрозуміло. Але що тут робите ви?

— Фотограф із парку, — сказав я, роздивляючись внесену в мою справу фотографію з названими вище персонажами. А під нею:

«Є обґрунтовані припущення, що співробітник (дванадцятизначний номер) з власної ініціативи вступив у контакт із представниками кримінальних структур з метою перевербування. У випадку підтвердження — знищити».

Боб зареготав, я вилаявся, а Славик подивився на мене очима, повними співчуття.

— Час іти, — мовив Боб. Світало, й будь-якої миті тут могла з’явитися якась хвора на безсоння прибиральниця.

— Але що ми вирішуємо? — запитав Славик, ошелешений подіями цієї ночі.

— Купимо пива і посидимо на лавочці, — запропонував Боб, і я підтримав його.

— Зранку?

— Чому б і ні? — сказав Боб. — Все ж ніяк не втямлю, чому ти став ментом?

Рівно через півтора року, день у день, нас повернули до Союзу.

«Ан» приземлився на військовому аеродромі. Потім вантажівки, дерев’яні лиштви будиночків, що тулилися до дороги, тітка, яка годувала зерном білих курочок, і невеличкий госпіталь у тихій глухомані Підмосков’я, перебудований з дивом уцілілої панської садиби.

— У нас дембель!

— Нас вивели!

— Що ти робиш, гад?!

— Карантин, — наказав відібрати в нас форму лікар. — Два місяці, а потім хоч до чортової матері.

І сорок чоловік у трьох величезних, заставлених двох`ярусними ліжками наметах на березі озерця, виритого свого часу виписаним з Австрії землевпорядником.

Годували жахливо. Та ще й сині форменні піжами і зашкарублі від нескінченних дезінфекцій капці. Приїжджали матері, сестри і майбутні дружини. Плакали, цілувалися, приносили букети простеньких квітів.

А по доріжках снували покалічені стройбатівці і доведені до божевілля піхотинці, які навіть не знали, що таке війна. А ще — переодягнені в цивільне офіцери Головного Управління. Завжди усміхнені і завжди щирі, вони пригощали нас сигаретами, збирали листи, щоб передати їх у військову цензуру, просили написати прізвище й ініціали у стандартній підписці про нерозголошення, розпитували про рідню.

Дашка шила труси на якійсь фабриці, куди її запхнули одразу ж після закінчення восьмирічки, мріяла про вечірню школу і вкладала одну-дві банкнотки в кожний лист до мене.

— Сестра, — відповідав я на питання чергової анкети. — Ліжко в гуртожитку і рік до отримання паспорта.

— У вас ще є дідусь, — нагадували мені. — Ви не хочете поїхати до нього?

Дід. Він навіть не був мені рідним.

Коли ми утекли вперше, він підібрав нас у мокрому снігу приміської платформи і, ні про що не розпитуючи, привів до себе. У нього тоді жив собака, кошлатий такий, з порваним вухом. Як його звали?

Не пам’ятаю.

Він грів і відгодовував нас протягом двох тижнів, перш ніж сказав, що нам потрібно повертатись.

— Ми не повернемось, — сказав я.

— Ви повинні.

— Ми будемо жити в тебе!

— Вони не дозволять. Я старий, а вони не вірять старим.

Він поклав куплену для Даші ляльку в плетений мотузковий кошик, на зморщені за зиму яблука.