Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ні, чесно?

— Куди чесніше. Мені незабаром зустрічатися з Богом. Навіщо ж мені брехати?

— Гаразд, — він не був войовничим атеїстом. — Але навіщо тобі це?

— Що?

— Дізнаватися про Стаса і взагалі. Адже ти можеш повідомити куди потрібно, і вони самі розберуться з ним. Він бандит, — навіть не замислюючись, що він кривдить Боба, сказав Славик. — І повинен сидіти у в’язниці.

А на випадок, якщо Боб часом не зрозумів, що його кривдять, я уточнив:

— Боб теж бандит.

І якщо Боб цілився тільки в мене, то Славик робив це з нами по черзі.

— Так, саме бандит. Клейма ніде ставити. Хочеш, я розповім тобі, як ми познайомилися. І до речі, — звернувся я до охоронця, — пістолет у Славика справжній. Калібр сім з половиною, чотириста пострілів на хвилину, — і простягнув руку, долонею вгору.

— Ви мене дістали, — сказав він, віддаючи мені пушку.

І я розповів усе, не забувши ні про таткову пристрасть до яскравих краваток, ні про ліжко, яке він купив для своєї доньки, ні про Боба, який у багажнику возив целофан і саперну лопатку на випадок несподіваного виїзду в ліс.

— Навіщо ж ти погодився? — дивувався Славик.

— Чесно? Мені вже тридцять, у мене анічогісінько немає, крім десятка медалей, жалюгідної пенсії у перспективі, і того, що в усьому світі мене люблять лише двоє людей: дід і ще одне покинуте чоловіком дівчисько зі Старого міста. А одруження з Ольгою могло б дати мені спокій і статок.

— Але ж я теж любив тебе! — він затнувся. — А ти мене зрадив.

— Це була моя робота. Не віриш? Був би вихід у мережу, я зміг би тобі довести.

— Я повинен це побачити, — наполягав він. — Я повинен це побачити. Тут десь має бути телефон.

— У вчительській або в кабінеті директора, — підказав Боб. — Вони практично над нами.

— Ходімо, — сказав Славик. — Ходімо всі разом і візьміть залізо, — він показав на комп’ютер. — Я повинен це побачити на власні очі.

Він швидко підключив комп’ютер до принтера на столі секретарки директора, запустив дискету і зажадав від мене номер ідентифікації. На правах поки що не помилуваного після винесення вироку, я не став ані ламатися, ані впиратися.

Без поспіху прочитавши попередження про цілковиту таємність і конфіденційність майбутніх повідомлень, Славик запитав:

— І що далі?

— Почніть з Кубаря, — порадив я.

— З кого?

— Стаса. Розділ «Соціально небезпечні».

Там виявилося сторінок із сорок тексту, який він просто роздрукував на факсі. Наскільки знаю, це можливо, як і ксерокопіювати.

— А тепер?

— Ти усе роздрукував?

— Так, що тепер?

— Внутрішні служби. Замість імені повторно набери код.

— Диктуй, — зажадав він, і я продиктував:

— Триста двадцять шість, п’ятнадцять дріб чотирнадцять, три одиниці, п’ятнадцять.

Знову запілікав гімн, і з’явився я із серйозною міною та божевільними бакенбардами, що їх я збрив ще роки зо два тому.

— Майор, — процідив Боб. — Матір твою. Медаль за відвагу, інтернаціональний обов’язок, доблесть другого і третього ступенів. Отже, на перший ти не тягнеш? Чи у вас це за вислугу років? А це що за мура? Пурпурове Серце. Орден почесного легіону, — милі витівки програмістки з Управління, якій здавалося, що я залицяюсь до неї. — Чотири поранення. А ось на це поглянь, — він тицьнув пальцем у захисну сітку екрана. — Операція зі знищення, і ось, і ось, і ось. Так їх тут немало. Ти що, кілер? Чи як це у вас там називається?

— Убивця блатних, — сказав я. У нас це називалося саме так. — Я відстрілював урок, де міг і коли міг. Я не люблю їх і не вважаю, що це соромно. Тебе це влаштовує, урко?

— Я не урка. І хлопці мої ніколи ними не були. Ми охорона. Ми охороняємо татка. Ми сек’юриті, — що ж, він мав право вірити в це. — Я одного не можу зрозуміти, — додав він, — якби ти одружився з Ольгою, то що, убивав би нас?

— Навряд чи, — я думав про це, — мені вистачило б і тих, хто не працює з вами.

— Ти ж убивця, — прорік Боб. — Звичайний убивця, який прикривається погонами. Просто ти обрав кримінальників, бо тобі дозволяють убивати їх безкарно, ще й медалі дають.

— Ти теж убивця, хоч і вважаєш себе сек’юриті.

— Якщо я і гроблю когось, то принаймні без зайвих поз. Я заробляю гроші.

— Я теж. За кожного анульованого і зданого в архів урку окремо. Ось, — я тицьнув йому в обличчя першу сторінку з життєписе Кубаря. — Ти бачиш, що стоїть на початку?

— Номер.

— Ціна, — вже тільки за це мене б мали поставити до стіни і скомандувати відділенню «плі», але мені потрібно було хоч якось змусити його змиритись із фактом мого існування. — Двісті тисяч. Ця сума, як і ті, що платять тобі, не реєструється і не обкладається податками.