Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Що ж, — процідив Боб, — ми вскочили у халепу.

— Ще й яку.

— Зранку вантажимося і від’їжджаємо. І нехай він нас потім шукає.

— Щасти, — сказав я. — Привіт таткові.

— Ти що, залишаєшся?

— Ще на місяць. У Славика саме почався період шлюбних ігор, бурхливих і, схоже, перших у житті. Ти ж бачиш, що він нікуди не поїде. А раз він, то і я.

— Звільняйся.

— Не можу, — я ще не був готовий до того, щоб кидати друзів і переходити в стан ворога, хоча вже через два дні я повинен буду сказати «так» і зробити це.

— Але ми не можемо розпочати війну. Принаймні, першими. Таткові це не сподобається.

— Можливо, усе закінчиться мирно.

— Ти ж бачив, що ні. Дай сигарету.

Я поклав перед ним пачку і запальничку.

— Уже третя година ночі. Давай спати.

— Але…

— Завтра. Завтра ми про все поговоримо. Слово честі. А тепер спати.

— Ну що там? — спросоння запитала Оленька.

— Усе нормально.

Не роздягаючись, я ліг на підлозі поруч з її ліжком.

Ще ходили охоронці, включали воду і крутили телевізора; ще прочовгав на кухню Славик, щоб подзвеніти каструлями у холодильнику; крутилась Оля, лягаючи зручніше, і нарешті все стихло.

Минуло хвилин із двадцять, перш ніж я підвівся і, нікого не розбудивши, вийшов із квартири. За десять хвилин четверта…

У Славика був чудовий ноутбук, який йому подарувала якась корейська делегація. Він стояв у нього вдома на письмовому столі, і його сорок вісім гігабайт пам’яті були зайняті нескінченними пригодами віртуальних героїв і двома десятками копій так ніколи і не відправлених листів. Він думав взяти його із собою, щоб було чим зайняти нудні готельні вечори, але, вирішивши, що в комп’ютері може щось зіпсуватися, якщо його просвічуватимуть під час огляду, залишив удома. І тепер, коли серед ночі виникла потреба переглянути дискету, яку для мене записав Макс, я змушений був сунути до найближчої школи, адже зволікати було небезпечно, а іншого місця, де у цей час можна було б знайти комп’ютер і не нарватися на охорону, я не знав. Удень — скільки завгодно: кав’ярні, набиті яйцеголовими аматорами інформатики, магазини оргтехніки, зрештою, підрозділ кібернетики Головного Управління. Але удень вже могло бути й пізно, та й Оленька, і таткові хлопці не відпустили б мене самого.

Зрештою, я мав це зробити, щойно Стас почав мене лякати — після першої зустрічі.

Над центральним входом школи горіло світло і на флагштоку шелестіла низка щоденників, піднята на самий верх із нагоди початку випускних іспитів. Ані сторожа, ані вівчарок, що бігають по холу, ані дороги, якою могла б під’їхати міліцейська машина.

Я обійшов навколо, попід самісінькою стіною, по витоптаних газончиках між хирлявими горобинами. Перший поверх був досить високо, та й на більшості вікон стояли простенькі, але, здавалося, досить міцні ґрати. А от на вузьких віконцях підвалу їх не було.

Кинувши оком на темні балкони сусідніх будинків, я вдарив ногою по склу. Воно із дзенькотом посипалося всередину.

Нічого. Ані виття сирен, ані ілюмінації блимавок, ані навіть простенького дзвоника сигналізації.

Зачекавши ще трохи, я відчинив вікно. Акуратно притримуючи його, я поліз ногами вперед і майже одразу торкнувся підлоги.

Як тут було темно! Я не боюся крові, болі, самотності і безгрошів’я. Я боюся темряви. Я ненавиджу її. Я бачу її обличчя, я чую відлуння кроків, я відчуваю присутність десятків тварюк, що підкрадаються і обступають мене, готові накинутись. Я повільно дістав запальничку, відкрив кришку і провів пальцем по коліщатку.

Це був тир, довгий тунель із земляною підлогою і трьома матрацами на вогневому рубежі. Вихід із нього був поруч і закінчувався сходами, що вели нагору. Хисткі двері із замком з мого боку і перший поверх із десятками вікон, що виходять на вулицю. Кабінет праці, ще один, слюсарня, названа кімнатою номер сім. Я повернувся. Кабінети праці мали номери п’ять і три. Чудово.

Зрештою я вийшов до центрального входу і побачив біля нього розклад. Мені пощастило — його ще не встигли зняти. Одинадцятий «бе», п’ятниця'. Третій урок. Інформатика, кабінет двадцять вісім.

Це був другий поверх, а двері кабінету — оббитий для показної міцності оцинкованою жерстю шматок картону. Достатньо було ледь надавити плечем, щоб повилітали шурупи, на яких тримався старенький замок.

Комп’ютери на розставлених по периметру класу партах, вочевидь потрапили сюди після списання майна, вцілілого після бомбування Перл-Харбора. На їх величезних моніторах, схожих на телевізори, не вистачало тільки напису — «7.12.1941».