Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Пацюк! — дівчина висне в нього на шиї, продовжуючи кричати. Йому б скористатися нагодою й заволодіти нею, але натомість мій знайомий каже:

— Ні, кохана, це не пацюк, це лише маленький їжачок.

Він опускає мою знайому на землю, біжить до кущів, довго нишпорить у них і справді повертається з їжаком.

Ах! Ох! Я хочу, щоб він жив у мене! І він покірно тягне їжака до неї додому і навіть заносить цей розлючений колючий клубок у квартиру. Вона в захваті. Він розуміє, що нарешті знайшов шлях до її серця, і вони навіть цілуються на прощання.

Усю ніч він провів у мареннях, а вранці вона подзвонила йому.

— Приїжджай, — вимовила вона голосом, сповненим зневаги і ненависті. — Приїдь і забери цю тварюку, яку ти притягнув мені.

Він ловить таксі, їде до неї, злітає на третій поверх, дзвонить, і вона відчиняє йому.

— Він у ванні! — каже вона і йде кудись у глиб квартири.

Мій знайомий заходить у ванну і бачить не тільки їжака, який просидів там ніч, не тільки розтоптаних ним тарганів і перевернуті баночки із сіллю для ванни, але й тонкий шар їжакових фекалій.

— Ти знаєш, як виглядає гівно їжака? — запитав я Стаса. — Воно рідке, коричневе і неймовірно смердюче.

Мій знайомий був порядною людиною і чесно відмив підлогу та стіни.

Та ще не скінчивши прибирати, він зрозумів, що більше не кохає її.

— І до чого це все? — запитав Стас.

Судячи з виразів обличчя Славика, Боба і застиглих біля дверей кубарівців, їм також було цікаво довідатись «до чого».

— Я щойно запропонував одному з твоїх зіграти «їжака у ванні», але він відмовився. Можливо, ти складеш мені компанію? — і перш ніж він устиг відповісти, я упав на стіл, за яким він сидів, і приставив пістолет під нижню щелепу.

— Кидайте зброю, — наказав я. — Ну що ж ти?!

— Кидайте, — повторив Стас.

— Інакше?

— Інакше він стрілятиме.

Урки все ж сумнівались, справедливо думаючи, що в цій ситуації вони ще можуть пробитися до виходу, навіть пожертвувавши для цього життям свого вождя, і, можливо, вони б розпочали стрілянину, якби я не попросив Боба залізти до мене під куртку і витягти звідти другий пістолет.

— А тепер поговоримо.

Ми роззброїли все кодло і замкнули на балконі. Стас залишився з нами.

— Що ж, — почав Боб, — я думаю, у нас тепер не залишилось претензій один до одного, і ми розбіжимося спокійно по домівках. Ти до себе, а ми ще трохи побудемо тут, а потім і додому. Домовились?

— Ні, — як я і припускав, Стас почав упиратись. — Я повинен убити вас, інакше в місті почнеться війна.

— Послухай, — я намагався говорити повільно, простими реченнями. — Ми не збираємося нікого грабувати чи вбивати. Нам не потрібні чужі території. Нам узагалі не потрібна територія в цьому місті. Наші справи і плани ніяк не перетинаються з твоїми. У нас немає нічого спільного зі справами твоїх ворогів і конкурентів. Ми осторонь. У нас інша мета.

— Ні, — процідив Стас.

— Шкода.

— Тоді ми уб’ємо тебе, — запропонував Стасу один з охоронців.

— Теж вихід, — відповів той. — Я все одно не вірю вам. Не вірю, що ви не збираєтесь лізти у наші справи. А тим більше всім цим вигадкам про наркотики.

— Чому ж вигадкам? — сказав Славик. — Я дійсно коштую дорого. Так дорого, що вам навіть і не снилось. А щодо «наркотиків», довести це можна елементарно. Що ви хочете, щоб я для вас зробив?

— Тобто? — не зрозумів Стас.

— Який із наркотиків синтезувати для вас?

— Ну, не знаю, — замислився він. — Може, план?

— Внутрішнього вживання, — поставив умову Славик. — Галюциноген, афродизіак чи алкалоїд у сублімованому стані?

— Що?

— Понюхати чи у вену? — уточнив я.

— Нюхати.

— І що при цьому — політати на хмарині чи поблукати руїнами пекла?

— Щось серйозне.

— Добре, — згодився Славик. — Ви згодні почекати сорок хвилин?

Ми не заперечували.

Оленька пішла спати, Даша вирішила посидіти біля неї, охоронці вартували замкнених на балконі кубарівців і самого Кубаря, Славик нишпорив під ванною в пошуках інгредієнтів. Мені ж зайнятися було нічим, і я вийшов на сходовий майданчик покурити.

Зустріч з колишнім тривала вже надто довго, але витрачений час вартував того, щоб переконати Стаса, що ми не завдамо шкоди його бізнесу. І тепер уся надія була на хімічний геній Славика.

— Ти це добре вигадав, — до мене приєднався Боб. — Тільки цей…

— Славик.

— Славик, — кивнув Боб. — Він зуміє?

— Не знаю, — зізнався я.

— Ти молодчина, — навіщось сказав він. — Хоча спочатку я й шкодував, що мені не дозволили вбити тебе.