Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Зрештою я добряче набрався, і мені довелося залишити харлей у них.

— Закоти в гараж, — порадив Валерка.

— А що, можуть украсти?

— Ні, але краще закоти.

Так і зробив. Було вже темно, і я спочатку наштовхнувся колесом на бампер, а вже потім побачив машину, що стояла в гаражі, — щось кольору слонової кості з обтягнутим шкірою верхом. Між нею і завішаною старими камерами стіною залишався чималий просвіток, в який я і заштовхнув мотоцикл. Він пройшов, але зі страшним скреготом — якоюсь із залізяк мотоцикл продряпав дверцята машини.

Я добряче вилаявся і клацнув запальничкою — подряпина була незначна, ледь помітна.

— Гарна в тебе тачка, — сказав я Валері, повернувшись із гаража. — Дорога?

— Так собі, — він невиразно помахав пальцями. — Через тиждень її тут уже не буде.

— Ну і правильно, — мовив я і повернувся до Ольги. — Будемо їхати?

— Як же ви тепер доберетесь до Києва? — насупився дід. — І Валера випив. Куди йому за кермо?!

— Це не складно, — заспокоїв його я, назвавши охоронців землемірами, які працювали «тут неподалік» і буцімто люб’язно згодились довезти нас до міста своєю машиною.

— По-справжньому ми святкуватимемо через тиждень, — прощаючись, нагадав дід. — Приїжджайте. Буде гарно — усі свої.

— Обов’язково, — відповіла Оленька. — Ми й Дашу привеземо.

Охоронці висадили нас біля темного будинку і поїхали на стоянку.

— Не спить ще, — сказав Боб, дивлячись на світло у вікні Дашиної кухні.

Піднявшись на ліфті, ми підійшли до дверей і подзвонили.

— Що з тобою? — запитала Оленька.

— Не знаю, — у мене було гидко на душі чи то від похмілля, чи то від спогадів, що їх навіяла зустріч з дідом. — Випити б мені.

Дверей ніхто не відчиняв, хоча за ними було чутно квапливі кроки і нерозбірливі уривки розмов. Боб подзвонив ще раз.

— Ти занадто багато п’єш, — сказала Оленька. — Занадто багато.

— Хіба?

— Скажи йому, — наказала вона охоронцеві.

— Можливо, — буркнув Боб, і нам нарешті відчинили.

— Чому у вас так темно? — пробираючись навпомацки по темному передпокою, я наштовхнувся животом на холодне дуло пістолета.

— Чо-о-орт, — Боб отримав такий самий за праве вухо.

— Усі? — прохрипів хтось.

— Усі, — відповів той, що стояв переді мною.

Увімкнули світло — четверо погано поголених бандюків з явним фізкультурним минулим поставили нас обличчям до шафи і змусили розсунути ноги та сплести пальці за головою. Поплескавши мене по одягу, один із них сказав:

— Чистий, — і підштовхнув у бік кухні, куди вже повели Оленьку і Боба, попередньо відібравши в нього зброю, що так і залишилась на запобіжнику.

— Здрастуй, — навіщось сказав мені Славик.

— Привіт.

Поруч із ним була незадоволена Даша, а навпроти — її другий чоловік.

— Ось воно в чому річ… — я озирнувся, шукаючи вільний табурет, але останній із них забрав Боб для Оліньки. А вона вже починала лютувати:

— Що це означає?!

— Затули пельку, — кинув їй Стас.

— Не треба, не нервуйте, вам же не можна, — підтримав його Славик.

Урки, що приїхали зі Стасом, юрмились у коридорі.

Я озирнувся у пошуках попільнички і сховав сигарету назад у кишеню.

— І що далі?

— Вас же було семеро? — уточнив Стас.

— Нас? — я захитав головою. — Ні, усі, хто був, усі тут.

— Семеро, — відрізав Боб.

— Тоді чекаємо.

— І давно вони тут товчуться? — запитав я сестру.

— Заткнути пельку, — скомандував Стас.

Хвилин через сім обеззброїли й охоронців, які повернулися з автостоянки. Зорієнтувавшись у субординації, Стас розпорядився відвести їх у кімнату.

— А їй навіщо тут залишатись? — запитав Боб, показуючи на Оленьку.

— Добре, — погодився Стас, — і її туди ж. І ти, — наказав він своїй колишній дружині, — теж іди.

— Ні, — відповіла Даша. — Я залишусь.

— А що далі? — запитав я.

— А далі, — повторив за мною Стас, — якого дідька ви тут робите?

— Що?!

Пістолет у руці урки злетів на рівень мого чола, і я заговорив тихіше, свідомо не вдаючись до лайки.

— Що?

— Мене цікавить, навіщо ви приїхали до Києва?

— Відпочити, — сказав я.

— У справах, — мовив Славик.

— А ти хто, власне? — уточнив Боб.

— Я? — перепитав Стас. — Кубарев. Чув колись?

— Отже, кубарівці? — кивнув він у бік урок. — Ти вляпався, лох, і навіть не уявляєш, наскільки серйозно.

— Серйозно? — перепитав Стас. — І яким же це чином? Ти хто — сявка, мент чи серйозний татусь? Ти кого лякаєш, мрець? Від тебе вже з півгодини як падлом тхне, а ти набираєшся нахабства мене лякати? Ти уявляєш, що я можу з тобою зробити?