Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Та ще бомжі приходили сюди зимувати. Старі селили їх у себе, ділились злиденними запасами круп і картоплі, у надії, що буде кому почистити від снігу стежини і повідомити про їхню смерть, якщо вона забере їх до настання весни.

Я пригальмував біля дерев’яних воріт з облізлою бляшаною зіркою на одній зі стулок.

— Хто тут живе?

— Мій дід, — сказав я.

— Ти ж казав, що сирота.

— Я, як завжди, обдурив тебе.

— Нам почекати тут? — висунувся із вікна машини, щоб запитати, охоронець.

— Так, тільки проїдьте трохи вперед.

Я штовхнув хвіртку. Невеличка хата з похилим, посипаним глицею дахом, блискучі вікна веранди, гараж, сірникова коробочка туалету на іншому кінці двору — усе було так само, як безліч років тому; навіть дід, який читав газету у кріслі на ґанку, як і раніше, ворушив губами, і біля нього диміла забута сигарета в попільничці.

Кинувши оком поверх окулярів, дід склав газету, притулив її на бильце крісла і, підвівшись, поспішив до нас, шаркаючи подертими капцями.

— А я дивлюся, ти чи ні. Начебто і лице, і волосся твоє, а раптом, думаю, до Валери замовник, — він обійняв мене, і ми притислися один до одного щоками. Помітивши за моїм плечем Оленьку, він привітався і запитав: — Ти чому не знайомиш?

— Оленька, — відступаючи, представив я. — Мій дід.

— Вітаю.

— Рано, — мовив я. — Експертизи поки що не було.

— І смикнув вас чорт виходити за нього, — поспівчував дід.

— Ще не смикнув, — посміхнулась Оленька.

— Ходімо в хату. Погодую вас із дороги.

Оленька лягла відпочити…

— Ти побудь із ним, — сказала моя наречена. — Тобі ж хочеться.

Я відчинив вікно і, взявши обіцянку покликати мене, якщо щось знадобиться, вийшов у двір.

— У мене вино в холодильнику. Своє, домашнє. Будеш?

— Буду, — згодився я.

— Тоді сходи за Валеркою, а я поки що приготую.

— А де він?

— Там, — і він кивнув у глибину двору.

Мій троюрідний брат порпався біля погнутого автомобільного крила.

— Агов! — відкинувши гумовий молоток, він розвів брудні руки, і я потис його вологе від поту зап’ястя. — А я думав, ти не приїдеш.

— Як бачиш.

— То ти не забув?

— Про що?

— Про день народження. День народження діда, — Валера вимовив це тоном, що, вочевидь, мав би викликати муки совісті навіть у такої бездушної тварини, як його брат. — Ну нічого, я купив йому бритву, електричну, і теплу білизну. Візьмеш, що сподобається, і подаруєш від себе.

— Не треба. Я не забув. Ходімо в хату, дід обіцяв по склянці вина.

— Твій? — запитав Валера, побачивши біля хвіртки харлей.

— Подобається?

— Ти почав непогано заробляти, — у нього була своя логіка. — Чи він крадений?

— Навряд чи, — відповів я. — Хоча, знаючи батька моєї нареченої, можна припустити і таку можливість.

— Тобто?

Але я вирішив не вдаватись у подробиці.

Дід уже дістав кружки, трилітрову банку жовтувато-лимонного вина і тепер викладав на товсті скиби хліба кільця вареної ковбаси.

— Може, по чарочці горілки? — запитав Валера.

— Мені сьогодні повертатись. Ну то що, за зустріч?

Вино було приємно холодним, зі смаком улежаних яблук.

— Ми вже пообідали, — сказав дід. — А ти не соромся. Їй я віднесу сам.

Ми пробули в них до вечора. Вечеряли за винесеним на подвір’я столом, виголошували тости. А дід згадував війну.

— Уже підписали капітуляцію, літо минуло, і більше не стріляли. Ми в Берліні стояли. Місто зруйноване, скрізь бруд, пацюки. А ми вже додому готувалися. І командування, теж. Нам уже і форму нову не видавали, так і ходили у тому що кого було, бороди повідпускали — додому незабаром. А як додому поїдеш? Ми ж ішли сюди здалеку, усе самі бачили. Та й ті, хто з останніх призовів, чимало розповідали. І ось, щоб голіруч не їхати, брали речові мішки, туди кидали кілька дисків, гранати. Медалі, документи залишали в частині — і в рейд по вцілілих будинках. А німці родин по п’ять в одній квартирі жили. Та й вулиць чимало вціліло. Увечері йдемо і дивимось, у якому вікні світиться. Побачив — і туди. Гранату під двері кинув — і всередину. Німці верещать, а ти чергу в стелю — одразу порядок, і давай, хто що може. Хутра багато було, срібла столового. Або й піджаком чи туфлями — хіба погребуєш? А хто спритніший, так одразу зібрану валізу схопить і тікає. А замешкатись не можна було — сусіди як шум почують, так зі свистками і дудками у вікна повилазять і нумо свистіти. Отут і поліція набіжить. Її тоді з полонених німців організували. Зі зброї тільки свистки і шкіряні кашкети. Ну прибіжать вони, а їм гранату ще одну під ноги — і що вони зроблять? А якщо свій патруль, то їм, особистам, чергою по ногах. І де нас потім шукати, ми ж усі брудні, бородаті. Ось так. А на зиму й додому поїхав…