Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Ми вирушили туди трамваєм, галасливо і весело, дивуючи пасажирів і кондуктора, згадуючи історії з далекого дитинства, хоча, як з’ясувалося, найкраще його пам’ятали Оленька, Славик і один з охоронців.

У парку грала музика, теліпались грона різнобарвних кульок, прив’язані до балонів зі стисненим повітрям, паровозики на електричних двигунах катали відвідувачів.

Від усіляких «гірок», «фунікулерів» і «печер любові» нам довелося відмовитись через шкоду, яку вони могли заподіяти вагітним жінкам. Ми ходили від шапіто до шапіто, сміючись із бородатих жінок і вигинів кривих дзеркал.

— Справжній туркменський плов! — лунало від величезних казанів, розставлених уздовж газонів.

— Кожен другий постріл безкоштовно! — репетували динаміки під фанерним плакатом «ТИР».

— Агов! — кричав зазивала під заштопаним тентом. — Шість банок, три м’ячики і будь-який ведмедик на вибір!

— Хочу ведмедика! — вигукнула Оленька і потягла мене до тиру.

— Ось три м’ячі! — він виклав переді мною три кульки з нещільно скатаного паперу. — Зіб’єте їх усі, — він показав на банки з-під кави, виставлені пірамідою, — і забирайте приз! — два десятки кумедних ведмедиків були прив’язані до дерев’яних опор тенту.

— Цікаво, — мовив я, кидаючи першого м’яча, — що в них усередині? Мокрий пісок?

— Усе чесно! — відповів зазивала, хоча, влучивши тричі, я не зрушив з місця жодної банки.

— На жаль. Я зробив усе, що міг.

Оленька з розумінням кивнула.

— А ти хочеш ведмедика? — запитав Боб Дашу.

— Хочу.

Заманювач одразу ж виклав перед ним три м’ячі.

— Не треба, — процідив Боб. — У мене свої. Скажи, — діставши пістолет, він клацнув замком, — а хвостики в них є?

— У ведмедиків? Звичайно, є.

— Тоді давай двох, — і вистрілив.

Розсипалася піраміда і два ведмедики опинилися в руках у дівчат.

— Подобаються?

— Ходімо далі.

Ми кидали обручі, їли морозиво і бутерброди, пили пиво на клумбі, навколо якої кружляв табунчик поні з маленькими вершниками у замшевих сідлах, кричали й улюлюкали борцям, котрі товкли один одного на килимі, постеленому наприкінці однієї з алей, аплодували вуличним музикам, відтягали Боба від не на жарт переляканого міма, якому спало на думку не тільки взяти у нього купюру, але й потім довго її нюхати, хапати себе за худий зад і порівнювати запахи.

— Чого він викаблучується? — ще довго обурювався Боб. — Я ж не кажу, що він виглядає ідіотом із усією цією замазкою на пиці! Він працює, я заплатив, а він викаблучується.

Сонце сховалось за деревами. Відстали охоронці, познайомившись з літньою, але дуже симпатичною жіночкою — продавцем смаженої картоплі; Славик і Даша поїхали у возику, що побрязкував бубонцями; я, Оля і Боб гуляли вузенькими доріжками парку. Оля поклала голову мені на плече, а Боб ішов слідом, час від часу натискаючи на живіт ведмедику, що кумедно пищав «мама».

— Дивно, — сказав він, — але я не зовсім пам’ятаю, якими іграшками грався, коли був маленьким.

— Борисе, — зойкнула Оленька. — Глянь уперед.

На перехресті алей, біля надувних пальм і одягнених у костюмчики мавп метушилися фотографи, запрошуючи зробити фото і виблискуючи лінзами «поляроїдів». Один із них навів на нас об’єктив свого фотоапарата і тепер чекав удалого ракурсу.

— Давай назад, — скомандував Боб, заступаючи хазяйську доньку. — Повертаємось.

— Навіщо ж? — я почав позувати, посміхнувся і таки втрапив у об’єктив. — Давайте краще спіймаємо його.

Зробивши бажаний кадр, фотограф перестрибнув через низеньку огорожу клумби і побіг у бік головного виходу.

— Це зовсім не смішно, — процідив Боб.

— Нічого, — додала Оленька, — він і сам зрозуміє це… Коли поживе з нами.

— Ти куди?

Одягаючись, я намагався не розбудити Оленьку, але вона все ж прокинулась і тепер, спершись на сплетені руки, дивилась на мене заспаними оченятами.

— Мені потрібно їхати. До вечора повернусь.

— А як же я?

— Відпочинеш. Подивишся телевізор.

— Я хочу з тобою.

Я глянув на годинник.

— Якщо швидко, то давай. Нам ще в магазин треба заїхати.

Чекаючи, я встиг зварити каву для сестри, яка прокинулась і вийшла на кухню побажати доброго ранку усім тим, хто встав раніше за неї, вибрати найкращу з трьох принесених Оленькою помад, і вже втратити останню надію кудись їхати, коли нарешті почув:

— Їдьмо.

Малюсіньке село, що загубилось у соснових лісах, кілометрів за шістдесят від Києва, чорніло пустками занедбаних будинків. У вісімдесят шостому, після того самого вибуху, ці місця визнали хоч і придатними, але небажаними для життя людей. Санаторії для легеневих хворих, що годували більшу частину жителів села, ліквідували, і люди, позбавлені засобів до існування, залишали свої будинки, оселяючись у комуналках і заводських гуртожитках, подалі від радіації. Вони залишили після себе обплетені плющем тини і кілька десятків дідусів і бабусь, які щонеділі збиралися на маленькому базарчику в центрі села, щоб помінятись один з одним пучками кропу або зібраними в навколишніх лісах ягодами.