Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Нормальні, — буркнула та, трахнувши перед нею гранованою склянкою з плямами олійної фарби на дні. — Завдаток — три гривні.

— Пакет соку, — кинувши оком на цінник, я поклав перед нею потрібну суму. — Дякую.

— Аматор чужих дівиць, — пролунало за моєю спиною.

— Чужа сволота на нашій землі.

— Глібе, — прошепотіла Оля, і я озирнувся.

— Проблеми?

— Проблеми — це те, що зараз матимеш ти, — прогарчав бородань із червоними блискавками на джинсовій безрукавці. — Зрозумів?

— Хлопчики, — нагадала про себе барменша. — Тільки не тут.

— Я тебе знаю? — запитав я рокера.

— Вистачить того, що ми знаємо тебе, — відповів його приятель з такими ж блискавками вздовж згорбленого тіла. — Покатаємось?

— Може, візьмете грошима? — я згадав сміття під Лізиним диваном.

— Вони і так стануть нашими, коли ти впадеш.

Ми вийшли з кав’ярні, до нас одразу ж підійшов один із таткових охоронців, узяв Ольгу під лікоть і повів до припаркованого з протилежного боку автомобіля.

Я ж вскочив у сідло, зірвався з місця, ані крихти не сумніваючись, що рокери поїдуть за мною.

Два мотоцикли, зібрані щонайменше з п’ятнадцяти, не відриваючись гналися за мною по вулицях міста, зануреного у буденне життя. Перехожі в спогляданні червоних вогнів світлофорів. Службові лімузини. Столики вуличних кав’ярень, бутони каштанів. Повідомлення про розпродажі у вітринах магазинів…

Я ще довго міг так кататися — бензину вистачало годин на п’ятнадцять.

Скляні стіни банків. Відчинені вікна напівпорожніх трамваїв. Ятки торговців квітами і мінеральною водою…

Практично затиснувши заднє колесо харлея між своїми мотоциклами, хлопці підсікали мене на поворотах, скрипіли гальмами і спрямовували туди, де можна було б розійтися на повну силу — до Кільцевої дороги.

Хай буде по-їхньому.

Ми виїхали з міста зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. Зменшили ще на десятку, проїзджаючи повз КП, і тільки коли він залишився за поворотом, я витиснув газ, одразу вирвавшись на п’ять корпусів уперед.

Файні хлопці. Вони і їздили непогано. Принаймні від мене не відставали. Дітвора в міжміських автобусах притискалася до вікон, показуючи на нас пальцями і щось збуджено розповідаючи своїм утомленим спекою і задухою батькам.

Тим часом один із рокерів закрутив над головою півтораметровим кованим ланцюгом. У руках у іншого був уламок водопровідної труби, старанно обмотаний чорною ізолентою. Він мало не переламав мені спину при першому ж ударі.

Треба було одягнути Олин шолом!

Я встиг нахилитися, і він ледь не збив дзеркало переді мною.

Витиснути більше зі ще необкатаного двигуна мені не вдавалося. Залишалось дозволити їм убити мене — звалити на землю і погарцювати на моєму тілі — або зробити щось подібне з ними.

Ланцюг ударив по колесу, не заплутавшись у ньому.

Крутнувши убік, я дряпнув по дверцятах москвича і підкинувши харлей дибки, підставив під удар труби сидіння позад себе.

Промайнуло село, вимагаючи «поступитися дорогою» і пам’ятати, що «діти йдуть до школи». Траса, зірвавшись униз, полетіла повз порізані траншеями поля, а роздільна смуга між зустрічними частинами дороги, помиготівши огорожею, обірвалась пучками ядушної трави. Хлопець із ланцюгом тримався ліворуч від мене, отож свій наступ я розпочав з нього, як найнебезпечнішого для мого мотоцикла.

Упіймавши його відображення, я наблизився до нього саме тієї миті, коли він знову ударив — нахилився і підставив під удар руку. Її миттєво обмотав ланцюг і обпік нестерпний біль!

Будь він розумнішим!.. Загальмуй!.. Він би тягнув мене, мов на шворці, аж поки б йому не набридло!.. А харлей!.. Димів би в кущах!..

— Скотина!

Я випрямився у сідлі і побачив його обличчя. За якийсь метр від мене за пластиком шолома блищали темні окуляри і вишкірявся зведений напругою рот.

Саме тут, дуже вчасно, нагодився його дружок.

Якби я відпустив ланцюг, ми, можливо, ще б посперечалися, хто спритніший, але я вчепився в нього мертвою хваткою. Він звів руку і… рвонув ланцюг на себе.

Я зробив те ж саме. А потім крутнув у його бік.

Втративши опору (певно, я був не останнім елементом у системі його рівноваги), він ще спробував вирівняти мотоцикл. І йому це, безперечно, вдалося б — якби я не зменшував швидкість. Він упав, покотився, а його мотоцикл винесло на зустрічну смугу, прямо під колеса вантажівки.

Я змотав ланцюг, перехопив його у праву руку і з неабияким задоволенням врізав ним по пластиковому забралу другого рокера.