Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— У переносному, — сказав я, а Боб додав:

— У сенсі вперед ногами.

Добре ще, що гудіння автомобільного клаксона на вулиці перервало нашу вельми змістовну бесіду.

— Глібе, це тебе, — повідомив Боб, визирнувши у вікно.

Я вийшов на ґанок, кивнув охоронцям і хотів було обійняти Оленьку, але вона ухилилась.

— Ти можеш пообіцяти мені одну річ?

— Якщо усиновити твоїх дітей від попередніх шлюбів, то я готовий.

— Коли ти станеш стареньким і матимеш гладке черевце, візьми мене із собою кататися на мотоциклі.

— Обіцяю.

— І ти не обдуриш мене, навіть якщо я тягатиму ногу і погано пахнутиму?

— Присягаюсь!

— Ти вчора був таким сумним. Я бачила, як ти дивився на Дашин мотоцикл. Ти справді не образишся? Я вирішила зробити тобі подарунок.

— Сподіваюсь, це щось їстівне?

— Я купила тобі мотоцикл. Ось, — і вона відступила убік, щоб я зміг його побачити.

Біля самісінького краю тротуару, ледь завалившись на бік, стояв він — чорний, з низьким сідлом і неосяжними кофрами, у сотнях заклепок, із широчезним баком, величезним вигнутим кермом, десятком фар і переднім колесом за декілька метрів від самої туші, з високо піднятими дзеркалами і хромованими написами на кожному боці:

— Який жах, — вигукнув я. — Навіщо?

— Ну не ображайся. Я ж від чистого серця, — виправдувалась Оленька. — Я ж люблю тебе.

— І я тебе теж.

Усміхались охоронці, Боб, висунувшись у вікно, пронизливо свиснув, а Славик підстрибував за його спиною і махав руками над головою.

— Випробуємо?!

Чорний лискучий красень не знав вершників до мене. Він неквапливо бурчав, зупинявся перед світлофорами, м’яко об’їжджаючи вибоїни і забиваючи дрібні камінчики між рифленими ромбами шин. Йому було нудно в місті, а Оленьці, яка вперше позбулася звичного оточення дверцят і м’яких сидінь, — страшно і холодно.

Помітивши невеличкий просвіт між автомобілями, що впевнено вибудовувались у чергову пробку, я звернув до тротуару і зупинився.

— Якби я знала, що це так небезпечно, — сказала моя щедра і, що важливо, заможна наречена, — я б ніколи не дозволила тобі їздити на ньому.

— Відпустимо його на волю?

— Купимо теплий одяг, потім пообідаємо. Чи ти вже їв?

— Ні. Хоча Боб зробив усе можливе.

— Він це вміє. Поїхали по магазинах?

Вона купила собі темно-синю косуху, а мені щось, що належало льотчику, якого в далекому тисяча дев’ятсот чотирнадцятому підбили над луками Лотарингії. Черевики на товстій підошві я купив собі сам, адже від туфель, якими я спробував пригальмувати на не вельми крутому повороті, залишилися тільки на диво міцні шнурки.

— Тобі ще потрібна хустина на голову і десяток срібних перснів.

— Це жлобство, мадам, — відрізав я.

Вона знайшла чудові кофтинки, панчохи і ще багато усіляких дрібниць, ми заїжджали в аптеку, купували парфуми і майже скрізь забирали із собою каталоги, забезпечивши тримісячною зарплатою не одного послужливого продавця.

— Куди ти відвезеш меня обідати? — стомившись від покупок, запитала Оленька.

— Їдемо шокувати буржуїв?

— Вони подумають, що ми клерки, які одержали премію, або ж болгарські студенти. Вези мене туди, куди поїхав би сам.

— Ну добре, — я завів мотор, і повіз її до дешевої кав’яреньки, вся незвичайність якої полягала в тому, що її вже багато років поспіль уподобали тутешні рокери, і біля неї завжди було припарковано зо три десятки перефарбованих мотоциклів.

— А чому саме тут? — запитала Оленька, розгублено озираючись навсібіч.

— Звідси розходяться чотири вулиці, а он там, трішки далі, прохідний двір, отож, у разі облави кожен зможе звідси втекти.

Тицьнувши грошей рокеру, який наглядав за мотоциклами, ми увійшли до кав’ярні. Тут було брудно і накурено. За столиками сиділи затягнені у шкіру чоловіки і пофарбовані в божевільні кольори кошлаті жінки, приймач награвав щось із вихолощеної ще на початку вісімдесятих попси, а барменом була товста тітка в капроновому фартуху, із залитими лаком хвилями пергідрольного волосся.

— Ще не пізно піти, — сказав я.

— Тобі тут подобається?

— Не дуже.

— Мені теж, — відповіла Оленька. — Давай залишимось.

Ми підійшли до барної стійки.

— Їсти?

— Ні за що на світі, — скривилася Оленька.

— Пити?

— Тим паче. Хоча ні, візьми соку. Вибачте, — звернулась вона до барменші, — стаканчики у вас одноразові?