Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— А, представники молодіжних угруповань. Треба було попередити, — я помітив, що Ліза остаточно похнюпилась, — що існує хтось із ключами від твоєї квартири в кишені. А якби я почав тебе ґвалтувати?

Хтось із друзів загиготів, а той, що стояв першим, сказав:

— Можу уявити.

— Тим більше! — я взяв із журнального столика пакет зі зброєю. Ніхто мене не зупиняв. — Черешні помийте, а то потруїтесь, і де тоді санітари наберуть стільки ковдр, щоб згорнути вас усіх.

Мене зрозуміла тільки Ліза.

Цікаво, що робить Даша і наскільки шокований її розкутістю мій полохливо-незайманий бос?

У мене була ще купа вільного часу.

І тільки заради того, щоб якось його вбити, я поїхав відвідати свого родича — троюрідного брата по моєму єдиному дідові.

Але його не було вдома.

Після такого вдалого початку йти ще кудись мені зовсім не хотілося, і я натиснув на кнопку дзвінка сусідньої квартири.

— Ви до мене? — здивувався скуйовджений дідок у підкочених до колін спортивних штанях.

— Мені потрібно подзвонити, — сказав я.

— Розумію, — поспівчував він. — Це тепер неабияка проблема. Я навіть не знаю, чим вам допомогти. Підлітки пустують і відривають трубки, розбивають диски. Я не знаю, чи залишився в цьому районі хоча б один справний автомат.

— Я міг би подзвонити від вас, — запропонував я.

— Та ну?

— Я заплачу.

— Скільки?

— Звучить гарно. П’ять гривень.

— Проходьте, — він пропустив мене в передпокій, де на фанерній поличці стояв телефон. — У вас без здачі?

Я простягнув йому купюру, і він миттєво засунув її за резинку штанів.

— На жаль, змушений буду залишитись. Пояснити, чому?

— Не варто, — я набрав Дашу. — Привіт, я повинен тебе розчарувати.

— Приїжджай, — мені не сподобався її голос, — якнайшвидше.

— Щось сталось?

— Так.

— Ти не можеш говорити?

— Ні.

— Їх багато? — але на тому кінці хтось натиснув на важіль, і зв’язок обірвався.

— Якщо хочете повторити, будь ласка, — підбадьорив мене дідок, простягаючи складену човником руку. — Таксу ви знаєте.

— Слухайте, шановний, у квартирі навпроти…

— Живе Валера, — швидко промовив він, продовжуючи простягати руку. Я висипав увесь дріб’язок, який знайшов у кишені. — Але він нечасто з’являється, а якщо і приходить, то поспить, погудить пилососом, і знову тижні зо два його не видно. Щось іще?

— У вас є машина?

— Є! Але це коштуватиме дорожче.

Жорсткий запорожець, випльовуючи мастило і голосно гуркочучи, під’їхав до Дашиного будинку хвилин через сорок. Машини з охоронцями під ним не було.

Викликавши ліфт, я все ж піднявся сходами — дорогою дістав пістолет і засунув за пояс запасні обойми.

Мені відчинили не одразу.

— Нарешті, — зраділа мені весела Даша. А я чекав, коли на мене накинеться хтось із кубарівців. Коридором пробіг Славик з купкою тарілок у руках, а за ним — у спущеній краватці, портупеї поверх мокрої від поту сорочки і в капцях — найкращий татків охоронець, навчений відгукуватися на прізвисько Боб.

— Ага, — вигукнув він, побачивши мене. — Чудово. Зараз буде.

Він заметушився, не знаючи, куди подіти таріль із зеленню.

— Агов! Він прийшов!

— Проходь, — кинула Даша і втекла.

Як на лаборанта, зі знятим із запобіжника пістолетом я виглядав по-дурному. Отож, я ступив до комори і засунув його серед складених там старих іграшок. І одразу ж мені у спину увіткнувся чийсь м’який живіт. Це була Оленька.

— Як я скучила, — її руки обхопили мою шию.

— Я теж, — зачинивши комору, я повернувся до неї, обійняв і поцілував у підставлені губки. — Навіщо ти приїхала?

— Хіба ти не радий? — злякалася вона.

— Хіба тобі можна?

— Можна, ми їхали повільно. Мені так хотілося, щоб ти першим побачив це.

— Що?

— Ходімо, — вона повела мене в дитячу, лягла на ліжко і розстебнула кілька ґудзиків напівпрозорої сукні. — Дай руку.

Оля притисла її трішки вище срібного колечка на випуклому пупі.

— Ти відчуваєш?

Я похитав головою.

— Агов, дитинко. Це ж твій тато.

Раптом її шкіра натягнулась, і щось штовхнуло мене в центр долоні.

Я відсахнувся, а вона засміялась.

— Що сталося?

— Мені страшно, — зізнався я. — А тобі не боляче, коли він так… — зі мною досі нічого такого не траплялось, і я не знав, що варто говорити в таких випадках.

— Краще поцілуй мене.

— Де ви? — покликав через зачинені двері охоронець на прізвисько Боб. — Усі зібрались і чекають.