Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Це ще один із наших родичів, — пояснив я зніяковілому начальнику. — Правда, не такий близький, як Даша, але все ж.

— Він, між іншим, каже, що ти зовсім його забув.

— Неправда, — я навіть образився, — я вітав його з початком різдвяних розпродажів років зо два тому. Я точно пам’ятаю.

— То ми домовились?

— Звичайно, — а чому б і ні? — Тільки за однієї умови. Ви розповісте мені про все, чим будете займатися під час моєї відсутності.

Славик почервонів ще більше.

— Іди вже, — спроваджувала мене Даша.

— Нічого. Він усе одно мені потім усе розповість. Правда ж, босе?

Єдина урядова установа, що знала про моє існування, містилась у будинку Головного Управління цієї країни, за дві сотні метрів від пам’ятника уславленому національному героєві на коні, із булавою в закинутій за спину руці. На відміну від решти вождів, попри викриття у зраді свого народу, пам’ятник все ж не знесли. І продовжує він стояти на вимощеному фасадною плиткою п’єдесталі то обсипаний квітами, а то облитий фарбою і дьогтем, залежно від настроїв правлячої партії. Лише одного разу в нього з’явився шанс знайти цілковитий спокій — під час німецької окупації. Німці хотіли переплавити його на гільзи для гаубиць. Та щось у них там не склалося, і, люто настовбурчивши довгі вуса, він продовжує відбиватися в осяяних сонцем куполах старовинної церкви.

Нічим не примітний міліціонерчик заступив своїм хирлявим сержантським тільцем доступ до турнікетів вертушки і телефону внутрішнього зв’язку.

— Перепустка!

Навряд чи він знав хоча б один зі спеціалізованих кодів, і я відповів:

— Мені сказали, що я можу взяти її у вас.

— Перепустка! — він почав розщібати кобуру.

— Ти вирішив застрелитись? — запитав я відступаючи. — Похвально.

— Перепустка!

— Ідіот, — процідив я, коли вже опинився на вулиці перед зачиненою громадою дверей.

Найближчий телефон-автомат висів біля магазину солодощів. Набравши номер, дійсний для всіх міст, навіть якщо в них немає відповідних АТС, і дочекавшись, поки стомлений жіночий голос відповість, я почав повільно називати цифри, сподіваючись, що вона нічого не переплутає.

— Триста двадцять шість, п’ятнадцять, дріб чотирнадцять, три одиниці, п’ятнадцять.

— Прийнято, — сказала вона. — Об одинадцятій десять на першій прохідній.

Час до вказаної години я провів на дерев’яній лавці тролейбусної зупинки — спостерігав за пасажирами і співчутливо кивав жебракам.

Рівно об одинадцятій десять я відчинив двері Головного Управління. Цього разу міліціонер спокійно продовжував сидіти у своєму скляному тубусі, а мені назустріч вийшов байдужий чоловік у стандартного крою костюмі.

— Три одиниці, п’ятнадцять? — запитав він і, дочекавшись, коли я кивну, провів мене через вертушку. — Сюди, — він штовхнув найближчі двері і завів мене до заставленої столами і комп’ютерами кімнати.

Наш прихід зацікавив лише автоматника, який сидів у кутку, та одного зі службовців, котрий порався біля техніки.

— За якою схемою? — запитав він чоловіка, який супроводжував мене.

— Спеціальна об’єднана.

Знаючи всі нюанси процедури ідентифікації, я простягнув йому праву руку, попередньо витерши долоню об власні джинси. Уважно оглянувши її, службовець невдоволено поморщився, та все ж відчинив кришку сканера. Притиснувши долоню до скла, я почекав, поки зображення зісканується.

— Спеціальна об’єднана, — повторив службовець, клацаючи клавішами. — Що ми маємо? Та він же іноземець…

— Зроби тимчасову перепустку, — він глянув на годинник, — до шістнадцятої двадцять.

— Пожалуйста, господин майор, — сказав службовець, простягаючи пластикову картку з моїми даними і фотографією дворічної давнини в кутку.

— Пан, — виправив його я. — Пан майор.

І, кивнувши людині в костюмі, пішов за ним глухими коридорами Управління.

— Дякую, — сказав я мовчазному попутнику, коли опинився перед дверима потрібного кабінету.

— Вас чекати?

— Не треба. Дорогу назад я знайду сам.

Бородата сволота лізла з усіх боків, а нас було шестеро на один станковий кулемет і два десятки напівпорожніх ріжків, що валялися по різних щілинах глинобитних руїн.

— Я дістану тебе! — репетував хтось, але до снайперів, які засіли серед скель, було надто далеко, і в кращому разі постріл у їхній бік лише змушував їх пригнутися.