Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Час від часу бородані піднімали домкратом якийсь із валунів на схилі, і тоді в наш бік летіла міна чи заряд базуки. Він ще навіть не встигав вибухнути, коли вони опускали брилу, ховаючись за нею від нас.

Попри всю обережність, немов сказившись, щодві години вони йшли в наступ, славлячи Аллаха і пророків його.

— Пішли на хер!

Від жари їхні трупи починали здуватись ще до початку наступного дня, крізь діри в стьобаних халатах сочилась смердюча рідина. А прийшло сюди два взводи. Половина згоріла прямо у вантажівках, затиснених між підірваними танками, ще по дорозі. Чоловік десять залишилися на узбіччі, посічені протипіхотними мінами, заздалегідь розкиданими навколо місця засідки.

І ось тепер ми валялись у руїнах, що залишились від кишлака.

— Акбар!

— Суки!

І хоч би один намаз. Але вони занадто поспішали.

Вибухнуло практично в центрі, засипаючи тих, хто вижив, фаршем із жил і нутрощів.

— Хто?!

— Не знаю!

— На перший-другий!

— Перший!

— Дру… Мама-а-а!!!

Нарешті вони пристрілялись і тепер лупили по нас, не зупиняючись.

— Матір вашу! Ще раз!

— Перший!

— Другий!

— Перший! Розрахунок, хай йому чорт, закінчено!

Завалило колодязь, а разом із ним і чотирьох схованих у ньому поранених.

І тільки тоді, коли ця сволота полізла на нас уп’яте чи вшосте, з-за гори піднялись півдюжини важких вертольотів.

Макс сидів за масивним столом, обтягненим більярдним сукном, — у кращих традиціях Управління. На дисплеї його комп’ютера мучили один одного незграбні динозаври.

— І хто виграє? — запитав я, зачиняючи двері і зупиняючись навпроти нього.

— О чорт! — він схопив милиці, спробував підвестись, ще раз чортихнувся, сів і, посміхаючись мало не до вух, простягнув мені тверду, мов уламок скелі, що колись причавив його, руку. — Чорте лисий, ти як тут опинився?

— Проходив повз Управління, дивлюся, світло у вікні, отже, не спите. Дай, думаю, зайду.

— Слухай, — прошепотів Макс, — давай по-швиденькому, — він понишпорив у кишені піджака і простягнув мені в’язку ключів. — Візьми там, у сейфі.

Я відкрив сейф і витяг із нього почату пляшку коньяку та дві паперові скляночки.

— А лимона, часом, немає?

— Та ні, начебто, — відповів я, намагаючись не звертати уваги на бузкові печатки на папках.

«Цілком таємно».

— Тоді замикай, сідай, кинемо по кілька грам за зустріч.

Ми випили не цокаючись.

— Розповідай, — запропонував Макс.

— Про що?

— Про себе, про те, чим займаєшся, чи одружився, скільки дітей. Ми ж стільки років не бачились.

— Охороняю одного діяча, — почав я.

— Ти?! — він більше ніж здивувався. — Тебе що, звільнили?

Я похитав головою.

— У тебе тут курять?

Він витяг звідкись попільничку і поставив її переді мною.

— Визначний, певно?

— Дуже! — погодився я. — Не прикидайся. Ти ж усе знаєш.

— Що ж, — тоді продовжимо наш банкет по-дорослому.

Він щось десь натиснув, і в кабінеті з’явився худорлявий хлопчина у затісному для підпахвової кобури костюмчику.

— Викликали, Максиме Петровичу?

— Накривай, — наказав Макс, і, коли хлопчинка вийшов, додав: — Приставили недоумка в туалет водити, стукати про мене, кому належить, шоферує потроху. Коротше, на всі руки. Глібе, у мене до тебе справа.

— У мене до тебе теж.

— Спочатку я, — він замовк, наразі повернувся його ординарець із тацею, заставленою їжею з буфету. Дочекавшись, коли він розставить тарілки і, клацнувши каблуками, вийде, Макс заговорив знову. — Мені потрібно поговорити з твоїм генієм.

— Хочеш, я розповім тобі, чому? — запитав я. — Хтось зі старших товаришів довідався, що я приставлений займатися ним, що, як на диво, ти зі мною знайомий, що ми разом воювали, отож, мені незручно буде відмовити тобі. Правильно? Старші товариші хочуть запропонувати моєму генію купу грошей, та що там генію, вони хочуть запропонувати мені купу грошей й на додачу погони полковника. Правильно?

— Генерала, — вимовив Макс. — І миттєве розлучення з татком.

— Ах ти ж стара сволото, — я любив цього гада і не міг на нього ображатися. — Я ще не готовий до пенсії.

— Шкода. А може, все ж можна щось зробити?

— Що, наприклад?

— Ну, викрасти його.

— Дуже дякую, мені ще цього бракувало. Ми піддані чужої і далеко не дружньої вам країни. Буде міжнародний скандал.

— Скандал буде тоді, коли татко довідається, що його зять — засланий агент Управління. Прокинешся в морзі.

— Ти мене так не підставиш, — хоча мені залишалось тільки сподіватись на це. — Ти ж знаєш, що там усе склалося абсолютно випадково.