Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— А інакше?

— Інакше… — я замовк, пригадавши, що першим, кому буде зле, якщо нас бачив хтось зі співробітників сусідніх відділків, стану я! — Гаразд, Стасику, краще розкажи про себе.

Він закурив.

— Цей хлопчик не мій. Мій уже б тебе пристрелив. Ще кави?

— Досить.

— І мені, певно, варто нацькувати на тебе своїх людей, щоб ти запам’ятав, що я не люблю, коли на мене роззявляють пащеку такі, як ти.

— Серйозно? — і навіщо я запитував, якщо в нього серйозним було кожне слово. Він був із тих, у кого напохваті завжди є кілька виродків, готових за невеликі гроші помахати ножами або постріляти в того, хто не припав йому до душі. — Я готовий.

— Що ж, готуйся поки що, — сказав Стасик. — Узагалі-то я до Дашки.

— То у чому проблема? — не зрозумів я. — Зараз влаштуємо. Дашо! Дашо!

— Чого тобі?

— До тебе прийшли.

— Привіт, — мовив Стасик.

— Чого тобі?

— Слухай, — сказав він мені, — якщо не в падло, вийди, будь ласка.

— Сходи до нього, — додала Даша, — глянь, як він там.

— Ну хіба що не в падло, — я підвівся і вийшов за двері, все ж ненадовго затримавшись за ними.

— Дурня клеїть твій брат? — запитав він Дашу.

— Та ні, тут усе досить пристойно.

— Шум буде?

— Не знаю, — зізналася Даша.

А оскільки інша частина їх бесіди не стосувалась ані мене, ані боса, котрий потребував моєї турботи й уваги, я залишив їх сам на сам.

— Живий?

Він не розплющив очей. Я подумав, що він спить, а тому поправив компрес і рушив до дверей.

— Тобі соромно за мене?

— Мені? — я відпустив ручку дверей і повернувся.

— Тобі. Ти думаєш, я нічого не розумію? Ти не правий. Я ж усе бачу. Не перебивай.

Я і не перебивав. Я тільки дістав сигарету.

— Ти ж соромишся мене. Тобі неприємно зі мною. Ти відчуваєш дискомфорт, щойно потрібно з’явитися поруч зі мною за межами робочих стін.

— Хочеш сигарету? — багатьом це допомагає, особливо вперше, але він відмовився.

— А Даша так просто зневажає мене. Адже я навіть захистити її не зміг.

— Дурниці, — сказав я. — Це не має для неї значення.

Це була правда, хоча, якби він побачив Стаса, навряд чи повірив би мені.

— Ти думаєш, я завжди був таким?

Судячи з фотографій, якими розважала мене його мама під час моїх візитів до них, так.

— Це почалося на першому курсі інституту…

Я відчинив кватирку і випустив перший струмінь диму.

— Це почалося на першому курсі інституту. На початку навчання мало хто має друзів. Але в мене був друг. Ні, — він раптом злякався, що я можу образитись. — Не такий, як ти. Не настільки близький. Він був чудовим іногороднім хлопчиком. У нього була крихітна кімнатка в гуртожитку, і ми часто зустрічалися там. Ти не подумай, ми просто готувалися до лекцій. Іноді мама готувала для нас щось смачненьке: якісь тістечка або торти. Вона схвалювала нашу дружбу. Адже ми були схожі. Ні, він добре бачив, але жахливо заїкався. Та це не має значення. Правда?

Того вечора мама спекла нам пиріг «п’яна вишня», у нього додається ложка коньяку і, здається, він просочений лікером. Дуже смачно. Вона навіть дозволила мені переночувати в нього. Ти слухаєш?

Даша та її колишній чоловік прощалися біля дверей, але почути, про що вони говорили, було неможливо!

— Так.

— Ми саме закінчили уроки і пили чай. Було темно, горіла лампа. Напевно, це були найкращі вечори в моєму житті. Здавалося, усе ще попереду. Усе ще буде. А виявилось… І тут закричала жінка. Ти ж знаєш, які в гуртожитках стіни?

Хто-хто, а я знав це краще, ніж інші.

— Вона кричала голосно, беззахисно, вириваючись від когось, хто хотів її скривдити. Ми не знали, що робити. Ніхто не міг допомогти їй, а вона все кричала і кричала.

Мені було неважко уявити двох переляканих дітей. Вони завмерли від несподіваного усвідомлення власної безпорадності зі шматками дурного пирога в липких від сиропу пальцях.

— Х-х-х-х-хо-ч-чеш-ш ще ч-ч-ч-ча-ю, — вичавив із себе той, що сидів притулившись до цієї проклятої стіни.

Інший, уп’явшись поглядом у пофарбовану в сірий колір фанеру, лише нервово потряс підборіддям. А вона усе кричала.

— Ні! Ні! Тільки не це! Не роби цього! Не треба! Я тебе дуже люблю! Ні! Не треба! Мамо! Ненько! — це було жахливо…

Коли мені було дванадцять, я з трьома однолітками жив у кімнаті поряд зі спальнею вчителя фізкультури.

Щовечора він приводив до себе дівчаток, які, на його думку, завинили протягом дня, і карав їх досить специфічним способом — подушку під живіт і рівно чотири з половиною хвилини стогонів і задоволеного урчання. Щойно це починалося, Кирило, чиє ліжко стояло біля стіни, кликав нас, і ми прислухались до звуків, приставляючи до стіни перевернені кружки.