Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— А як же В’ячеслав? — обурилася Даша. — Як ти можеш залишитися вдома?

— Отож, — промовив Славик голосом мого боса, — доведеться скласти нам компанію.

— Слухай, — запитав я сестру, — хто цей діяч — наш нічний гість?

— А навіщо ви приїхали до Києва? — вдала, що не почула Даша.

Вона була права — не моя це справа.

Потім я лагодив комору, Славик переглядав папери на кухонному столі, який присунули до вікна, а Даша робила ревізію своїх численних флаконів і футлярів з косметикою.

— Глібе, — покликала вона.

— Що? — запитав я і зайшов у її кімнату.

— Сідай, — вона видавила краплю тонального крему на зовнішній бік долоні і нанесла його навколо моїх очей.

— І що це буде?

— Побачиш.

Даша двічі змушувала мене вмитися, змінюючи тони і концентрацію, поки нарешті залишилася задоволеною.

— Тепер можеш подивитися.

— Чудово.

— Руками не чіпати, поки не висохне.

— А кого ти вирішила назвати своєю подружкою? — встиг запитати я, перш ніж вона зачинилася у своїй кімнаті.

— Юлю, мою нянечку.

— Ти ще не готовий? — награно здивувався Славик. — Даремно.

— Мене тут просили дещо зробити.

— Хто?

Я вирішив не уточнювати.

Тоді він запитав інакше:

— Що саме?

— Подбати про твій зовнішній вигляд, — я не міг не скористатися цим шансом.

— А чим він її не влаштовує? — цього разу він здивувався по-справжньому. — Я ж серйозна людина і не можу…

— Можеш. Роздягайся.

Залишивши на ньому тільки білизну, я повів його у ванну, де він змушений був мружитись і кричати про алергію на котячу шерсть і суниці, поки я не вилив на нього більшу половину лаку для волосся, що стояв на поличці біля дзеркала. Я зачесав назад чубчик і відкрив високі сократівські залисини, потім підштовхнув його до своєї кімнати.

— Ходімо.

— Я не розумію, навіщо це потрібно?

— Одягай, — я кинув йому найпотертіші зі своїх джинсів. На диво, вони сіли просто ідеально. — А тепер сорочку.

Окуляри він забув у ванні і тепер короткозоро мружився, намагаючись втрапити в рукави і плутаючись у численних ґудзиках.

— Який безглуздий фасон.

— Нормальний, головне — не заправляй її всередину. Спробуй закотити рукави, — порадив я. — Тепер краще.

— А де тут велике дзеркало?

Я вивів його в коридор і відчинив дверцята однієї з шаф.

— Ну, як тобі?

Він ще вагався.

— Здається, непогано…

— Не зрозумів?

— Принеси окуляри. Будь ласка, — додав він уже після того, як я повернувся. — Нічого. А що я взую?

Він мав би підвищити мені зарплату, перш ніж ставити такі запитання.

— Те, що і вчора.

Він із сумнівом подивився на свої строкаті черевики.

— Та якось не дуже вони підходять.

— Зараз виправимо ситуацію, — пообіцяв я, і, понишпоривши у шафці для взуття, знайшов бляшанку із сухим, мов камінь, гуталіном. На превелику силу вимастивши правого черевика, я для певності плюнув зверху і потер його щіткою. Вийшло солідно і подекуди навіть із блиском.

— Зрозумів? — запитав я, даючи зрозуміти, що решту він зможе зробити й сам.

— Цілком, — зітхнув він, беручись за щітку. — Скажи, чому вони тебе так дратують?

— Такі шузи можна було купити тільки сподіваючись, що вони допоможуть упізнати труп, — відповів я.

— З моїм способом життя, — сумно мовив він, — загроза смерті постійна і практично неминуча.

— Не забудь розказати Даші.

— Тепер добре?

— Узувайся.

Що ж, на вулиці я не залишусь. Піду у візажисти або стилісти, працюватиму в кіно, перетворюючи найрізноманітніших Франкенштейнів на милих і славних хлопців. Принаймні перша проба пера вдалася на славу.

Це навіть Даша помітила.

— Я так і думала, — сказала вона, — що все, що було до цього, — це вдале перевдягання.

Сама ж вона виглядала куди краще за нас обох: щось чорне спадало до самої підлоги, відкриваючи при цьому шию і груди, локони, перли, маса сексу і трішки платини.

— Давай поцілуємося, — сказав я перше, що спало на думку.

— Давай, — посміхнулась вона. — Тільки без язика.

— Ви напрочуд гарна, — прохрипів Славик, жадібно облизнувши пошерхлі губи.

Юля спізнилася хвилин на п’ятнадцять, шанобливо привіталась із Дашею і зніяковіло закліпала чорними віями, знайомлячись зі мною. Славика Даша не представила.

— Можемо виходити, — сказав я, але Даша ще мала тисячу справ — незібрана сумочка, не перевірені крани на кухні…

— Ви йдіть. А ми одразу за вами.

— Так, — підтвердив Славик, — ми вас наздоженемо.