Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Ми мовчки дочекались ліфта, так само мовчки спустились униз і вийшли на вулицю.

— Будеш? — запитав я, показуючи пачку сигарет.

Вона негативно похитала головою.

З автомобіля, що стояв неподалік, вибрався коротко стрижений чоловік і впевнено рушив до нас.

— Отже, ти не куриш?

Вона знову кивнула.

Вечір обіцяє бути багатослівним.

Наблизившись, чоловік дав мені прикурити, не сумніваючись, що я вже упізнав його.

— Дівчині краще піти, — сказав один із таткових бойовиків, змушений їхати в таку далечінь тільки для того, щоб наглядати за мною. Що скажеш? Дуже мило. Неоціненна турбота з боку майбутнього тестя. — І швидше. Інакше я змушений буду застосувати силу.

Вона глянула на мене, я лише знизав плечима.

— Що поробиш?

І вона пішла, як мені здалося, радо — це був несподіваний порятунок від знайомства зі мною і чергової витівки господині.

— Ти задоволений? — запитав я охоронця.

— Так, — сказав він і преспокійно повернувся в машину, залишивши мене сам-на-сам з обуреною ріднею.

— Що ти їй сказав?

— Напевно, якусь гидоту, — підказав Славик.

— Знову твої дурні жарти?

— Що я тепер скажу їй?

— Вибачите, вона сама винна, а я більше не буду.

— Звичайно, не будеш, — гаряче підтримав мене бос від аналітичної хімії. — Я особисто попрошу Дашу більше ні з ким тебе не знайомити.

Це був крихітний ресторанчик — дві зали, барна стійка кольору горілого дерева і півтора десятка столів. На сцені, практично повністю зайнятій роялем, грав саксофоніст. Останні кілька років він грав у підземних переходах і на центральних вулицях і, схоже, сам не розумів, навіщо погодився працювати в ресторані, втрачаючи в заробітку і відносній свободі вибору репертуару. Імовірно, він зважився на це лише через можливість грати у теплі, хоча, швидше, плекаючи якісь глобальні надії, як, скажімо, зустріч із продюсером, котрий сам не знає, що б йому зробити.

Саксофоніста запросив директор, певно, вирішивши, що ресторан тільки виграє від цього, — назвав його музику джазом і розірвав контракт із дуетом кришнаїтів. Їх музика справді була куди гіршою, зате не заважала відвідувачам розмовляти. А тепер, сидячи навпроти сестри і боса, я навіть приблизно не уявляв, про що говорять їхні губи, лише схвально кивав, не дивуючись ані вибору страв, ані завзятості, з якою час від часу хтось із них наступав мені на ногу.

Нарешті в саксофоніста щось намокло в інструменті, і він затих. Стало чутно голоси, дзенькіт посуду і шипіння розпеченої олії на кухні.

— Офіціанте, — покликав я. — Горілки.

— Прошу, — він повернувся з двохсотграмовим графином, і я одразу ж попросив повторити.

— Тобі подобається тут? — запитала мене Даша.

— Дуже.

— Давайте вип’ємо, — запропонував Славик, піднімаючи келих із шампанським. — За наш приїзд сюди і за…

Ні, він не замовк, просто саксофоніст знову вдихнув життя у свою верескливу дудку.

Перед сценою вже колихалися в танці пари. Славик щось сказав мені, я посміхнувся і знизав плечима. Прийнявши моє кривляння за згоду, він устав і запросив Дашу танцювати. Тим часом офіціант приніс ще одну порцію горілки.

Їм було добре вдвох. Саксофоніст грав щось таке тужливе, що якась пані, запихаючи чоловікові в кишені залишки винограду, розплакалася, а швейцар, зазирнувши до залу, демонстративно постукав себе по лобу і вийшов. Публіка сперечалась про суму чайових, виносили на вулицю поснулих, офіціанти знімали скатертини зі столів і ставили на них перевернуті стільці, а я продовжував напиватися, не знаючи, чим би ще зайнятись.

— Агов, — покликав я втомленого хлопця в білій сорочці та із метеликом. — Випий зі мною.

— Мені не можна.

— Внесеш у рахунок, як за подвійну порцію крабів.

— Ми не подаємо крабів.

— А що ви подаєте?

— Коктейль із креветок. Вам подвійний?

— Ага, — протягнув я і поставив перед ним повний фужер.

— Ваше здоров’я, — він випив і потягнувся за шматком «дичини а-ля біф».

Першим, хоча я можу й помилятися, сповз зі стільця помічник шеф-кухаря.

— Ще по одній! — запропонував офіціант Сашко і цокнувся з простягненим мною соусником.

— Ну, мужики, — простогнав швейцар, — я пішов, — і уткнувся обличчям у свій картуз, що лежав на столі.

Славик і Даша все ще танцювали під магнітофон, що його для них винесли з підсобки прибиральниці і поставили на давно спорожнілій сцені. Хоча ні, рояль там, здається, ще був.