Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— А де є?!

Я нарешті докумекав, кого він має на увазі.

— Там, — я вказав на двері. — Гуляють вони.

— Уб’ю!!! — пообіцяв він.

— Завтра, друже, — процідив я. — Завтра. Ми влаштовуватимемо з тобою махалово, забиватимемо стрілки і все, чого душа забажає. А зараз тобі краще забиратися.

— Дарунок! — закричав він, і мешканці сусідніх квартир застукали одразу по кількох батареях. — Де ти?!

Раптом двері в її кімнату відчинилися і до нас приєдналася напівроздягнена Даша.

— Тут.

— А він сказав, що тебе немає. Та я знав, що він бреше, — вельми миролюбно вимовив п’яний телепень. — Ти ж брехав? — і вдарив мене в обличчя.

Від несподіванки і неймовірної сили удару я влетів у відчинені дверцята комори, ламаючи фанерні полиці, і ледь не загинув під лавиною банок з консервацією, старих черевиків, болтиків, дротиків, газет, альбомів з фотографіями, і зрештою, від удару швейною машинкою.

— О чорт!

— Толю, — попросила Даша, — краще йди.

— Мені потрібні гроші, — проревів Толя. — Моя частка.

— Щщщаазззз, — нескінченно довго і злостиво прошипіла моя сестра. — Ти що, втратив глузд? Ти що, не бачиш, що в будинку чужі?

— Бачу.

— Іди геть звідси.

— А гроші?

— Я подзвоню тобі сама. Давай, іди.

— Мене під під’їздом люди чекають. Я їм заборгував. Вони хочуть грошей. Віддай мені мою частку.

Я спробував підвестися, та лише забруднився майонезом і яблучним варенням.

— Тримай, — Толя простягнув мені руку розміром з коробку з-під торта. — Як ти там, живий? Якщо що, можу додати.

— Не треба, — з мене й так уже цебеніла кров.

— Дарунок?

— Молодий чоловіче, вам уже сказали, що ваші манери і тон не личать цьому дому. Ідіть і не створюйте нам зайвих проблем.

— Що? — він був просто-таки вражений настільки своєчасною появою Славика на нашій і так вже доволі тривалій вечірці. — Ти хто такий?

— Ідіть, — повторив Славик, безмежно чарівний у своїх криво начеплених на носа окулярах, з сіточкою на волоссі та в розмальованій ірисами піжамі. — Негайно.

Забувши про мене, Толя питально вирячився на Дашу.

— Ти чув? — запитала вона. — Потім і наодинці. Відвалюй.

— Я ще повернуся, — попрощався здоровань. — Начувайся.

— Усі цілі? — тримаючи руки в кишеньках піжами, діловито поцікавився Славик.

— Не всі, — процідив я.

— Дашо, з тобою все гаразд?

— Спасибі тобі, — сказала вона.

— Агов, — я вирішив нагадати про себе. — У нас є руйнування і жертви. І якщо комусь цікаво, то ми з антресолями відчутно постраждали.

— Рушники у ванні, — сказала Даша.

— Я допоможу йому, — зголосився Славик. — Але в будь-який момент можеш розраховувати на мене.

Щелепа начебто була цілою, проте крижана вода завдавала неабиякого болю; кілька неглибоких порізів на руках і спині Славик заклеїв лейкопластиром.

— Звідки?

— Що?

— Отут, — і він доторкнувся до малюнка на моєму плечі.

Вершник — смерть, а кінь під ним — тлін. Принаймні так це замислювалося. Насправді ж умілець, котрий зголосився зробити це татуювання, зобразив мула, що заплутався у власних копитах, і хворого на рахіт вершника. Ось така картинка. Хоча вона й дозволяла мені розповідати страшні казочки дівчатам, котрі не тільки всьому цьому вірили, а й захоплювались мужністю оповідача. Крім однієї, яка збирала в парку кульбаби «для зголоднілої», на її думку, «конячки», і домальовувала жалюгідній тварині геніталії, якщо я засинав раніше, ніж вона.

Та зараз у мене не було сил вигадувати.

— Армія.

— Там усі це роблять?

— Ні, тільки ті, хто захоче.

— Я туди не потрапив, — він був уже немолодим, а досі соромився подарунків, які йому дарували на двадцять третє колеги-жінки з сусідніх лабораторій. — У мене ж поганий зір.

— Ну й чудово.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — комплексів йому і без цього не бракувало.

Ми не вставали до самого обіду.

— Ну і вигляд у тебе, — сказала Даша.

Я дивився сьогодні в дзеркало і міг собі уявити, який. Ніс був у порядку, зате навколо очей чорніли два ідеально симетричні синці.

— Можна одягнути окуляри, — запропонував Славик, — сонцезахисні.

— Паранджу, — відповів я. — У тебе є темні окуляри?

Даша кивнула.

— Що ж, може, не підемо? — запитав Славик.

— Не підемо? — невже я щось пропустив. — А куди?

— У ресторан, — сказав він.

— Утрьох?

— Чому? Даша обіцяла запросити одну зі своїх подруг.

— Буде весело.

— Без проблем. Можете залишити мене вдома.