Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Жарко, — стогнав Славик і насилу тягнув піджак, пальто, кашне… Його краваткою я зав’язав волосся. Капелюха він не зняв, адже сонце, як на кінець травня, припікало просто нестерпно. — Зараз помру.

Я зняв із себе усе, що було на мені вище пояса, але це все одно не рятувало від спеки.

— Ти ж ночуєш удома, — що йому лишалось, як не погодитись. — Ти ж дивишся «Новини»? Скажи, дивишся?

Він тільки й зміг, що кивнути.

— Ти що, не міг поцікавитись, що в них тут із погодою?

— Міг, — слухняно підтвердив Славик.

— Що ж, маємо те, що маємо.

Потім озброєний міліцейський кордон із собакою-наркоманом, який обнюхував сумки і валізи в надії знайти наступну дозу; ще одна паспортна перевірка; бар, в якому всі пасажири замовляли сік і мінеральну воду; і величезна стоянка розпечених на сонці автомобілів і вчаділих від випарів бензину таксистів.

— Агов! — я підняв руку, й одразу п’ятеро кинулися до нас. — 3 чого почнемо?

— Поїдемо в готель чи у справах?

— У готель.

— Глібе! — приголомшлива молода жінка оповила руками мою шию.

— Привіт, — мало того, ми навіть були знайомі.

— Як добре, що ти приїхав.

— Тоді давай поцілуємося, — я цьомнув її у щічку.

— Познайомтесь. Дашо — це Славик, Славко — це Даша.

Він втягнув живота і шаркнув ніжкою.

— Це твій друг? — їй вистачило секунди, щоб оглянути його від капелюха до каучуковопідошвових виродків і невиразно скривитися.

— Більше, — відрізав я. — Мій бос.

— Бос? — на її обличчі зненацька з’явилася щаслива усмішка, і вона простягла йому руку. — Даша — сестра цього чудовиська.

— Саме чудовиська, — згодився Славик.

— Їдьмо? — запитала вона.

— Ти на колесах?

— Так.

— Тоді показуй.

— Ось! — і вона тицьнула пальцем у бік мотоцикла, що виблискував бузковим перламутром і поліролем. — Тобі не подобається?

— Та як тобі сказати.

— Ні, справді не подобається?

— Тримай, — Даша віддала мені ключі від мотоцикла, — а ми візьмемо машину.

— Ти хочеш, щоб ми зупинилися в тебе?

— Ага. Хочу. Якщо ви, певна річ, не заперечуєте? — це стосувалося тільки Славика.

— Вони не мають нічого проти, — випередив я Славика в пориві розказати про всі переваги готелів і своє небажання завдати їй клопоту.

— Тим паче, — сказала вона, — що минулої ночі мені тричі дзвонили і просили про це.

Особлива подяка таткові.

Вона підхопила під руку гордого собою Славика і повела його до одного з жовтих автомобілів із шашечками. Не забуваючи похитувати обтягненими котоном стегнами.

Вони під’їхали хвилин через двадцять після мене. За цей час я встиг накуритися до нікотинової гіркоти в роті. Славик, з хвацько викладеним поверх піджака комірцем сорочки, розповідав моїй сестрі щось настільки цікаве, що вона, побоюючись пропустити хоч слово, просто вказала мені пальцем на мотоцикл, а потім у напрямку свого під’їзду. Зрештою, поки я затяг його на ґанок, у вантажний ліфт, а потім приставив до вікна на її сходовому майданчику, вони встигли відкоркувати пляшки, почали накривати на стіл і перейшли на «ти».

— А потім, — Славик просто-таки знемагав від захвату, що вона слухає його не перебиваючи, — вона і каже…

— Який чудовий запах, — захоплено вимовив я, хоча крім нарізаного сиру і нечищеного мельхіору, ще нічого не було. — Ви вже вмивалися, шефе?

— Так, — сказав він.

— Розпакували речі?

— Я показала Славику його кімнату.

— А…

— Якщо вам треба поговорити, — додала Даша, — я не заперечую.

— Ми вийдемо, — сказав я, а Славику не залишалося нічого іншого, як погодитись.

— Що сталося?

Але я заговорив лише після того, як між нами і кухнею вже було двоє щільно зачинених дверей і заставлений шафами коридор.

— Вона моя сестра, — почав я. — Як кожен брат, я хочу, щоб вона мною пишалася. Отож, мені треба знати, що саме ти встиг розповісти.

— Нічого такого. Трішки про Кафку, тотальне потепління, французькі сири і про те, як ти діставав стюардесу. А чому тебе це зацікавило?

— Тому, що від сьогодні і до нашого повернення ти — бос усієї мафії Старого і Нового міста, а я хто завгодно, але не…

— Лаборант? — радісно підказав він. — Добре вигадано. Ми — торговці оливковою олією?

— Якоюсь мірою.

— Посада лейтенанта тебе влаштує?

Він явно недооцінив мене, але я погодився з цим неабияким шанувальником Кафки і Пь’юзо.

Ми розмовляли. Славик поступово хмелів, і я боявся, що він скаже щось зайве. Але він тримався достойно, і Даша ставилась до нього досить серйозно, сміючись на жарти і не звертаючи уваги на запітнілі окуляри.