Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Але ти можеш почитати Інгевича-Тома, — сказав я.

— А що це?

— Настільна книга усіх вагітних, — минулого тижня сивобородий жебрак намагався на вулиці продати її мені. — Якщо не помиляюсь, вона називається «Генетика й основи селекції». Кілька днів тому один дідок пропонував мені купити таку.

— А ти?

— Послався на простату і дав йому кілька копійок.

Вона образилась.

— Я вже піду.

— Тебе відвезуть додому, а потім на літак.

— Я можу взяти таксі.

— Не вигадуй, — сказала вона, потягаючись. — Можна, я не поїду проводжати тебе?

— Звичайно.

Охоронець з’явився через три з половиною секунди після того, як я застебнув останнього ґудзика.

— Хай щастить, — цілуючи повітря, вимовила Оля.

— Тобі також.

— Я сумуватиму.

— Ви спізнюєтеся, — нагадав здоровань, дбайливо підхоплюючи мене під лікоть і спрямовуючи у бік виходу. — Машину подано.

Його змінив один із озброєних охоронців, котрі сиділи з обох боків від вхідних дверей.

— Машину подано, — повторив він підводячись.

— Супер, — потрібно ж було хоч якось реагувати.

— Вам лист, — додав він, дістаючи з кишені складений утроє аркуш паперу.

Мрячило, і водій чекав на мене на ґанку з розкритою парасолею.

Усе це настільки нагадувало вимуштрувану обслугу тризіркового ресторану, що мені так і кортіло дати комусь на чай або подякувати за службу.

У руках я тримав поспіхом написану татком записку:

«Усі приготування до весілля будуть завершені в день твого повернення. Як і домовлялися, свято буде родинним, але твоя присутність — обов’язкова. І не думай загубитися десь по дорозі. Не варто.

Безперечно, листа він підписав своїм справжнім ім’ям.

Я знайшов Славика посередині миршавого скверика перед будинком аеропорту.

— Давно чекаєш?

— Класна тачка, — сказав він, проводжаючи поглядом машину, що привезла мене. — Хвилин двадцять.

— Ходімо, — з боку злітної смуги дув вогкий вітерець, і сіяв дрібний дощ, що дозволяло мені кривитися так, щоб він не приймав цього на свій рахунок. А було чого. За час нашої спільної роботи я змусив себе звикнути до його спроб жартувати, до його блукань уночі коридорами інституту в пошуках примар і до невмілих намагань приховати комплекси. Можна було навіть виховати в собі філософську терпимість до його геніальності, але ніщо не могло примирити мене з його манерою вдягатись. Адже він не бідував і не страждав жодним із пороків, що потребують значних витрат. Просто він таким себе уявляв.

— А чому ти не в ластах?

Зате він був справжнісіньким красенем.

— А чому б і ні?! — запитала б мене його мама, і Славик неодмінно би погодився. — Навіть дуже. Він же вчений, а не вуличний піжон.

Ось і тепер він був одягнений у свій найкращий, куплений з нагоди випускного вечора костюм зі зморщеними після нескінченного прання бортами і чорнильними плямами, у картате пальтечко з цигейковим комірцем, блакитненьку сорочечку, краватку з дельфіном, що хлюпається у Чорному морі (саме в Чорному, адже про це було написано під тушкою радісної тварини). Схоже, краватка і капелюх дісталися йому у спадок від когось із провінційних родичів. І апогей цього парадного гарнітура — прив’язані до його ніг бордово-сині шкарбуни на платформі з пористої гуми.

Я відвернувся і процідив:

— Яких ластах?

— Забув, — зрадів він. — Тоді скажи, що в мене у портфелі, — і поплескав по дерматиновому боці портфеля.

— Бутерброди.

— Правильно. А з чим?

— Ми не спізнюємося? — запитав я.

— Гаразд, — він поправив капелюха, що сповз на вуха. — Я ж хотів розвеселити тебе. Наш рейс реєструють біля третього термінала.

Коли ми підійшли до арки металошукача біля входу в третій термінал, то опинилися у хвості черги, серед недоголених чоловіків і ненафарбованих жінок, котрі ось уже чотири дні та ночі провели у пластмасових кріслах аеропорту. Наш рейс був першим за останній тиждень серед нескінченних оголошень про нелітну погоду і неприймаючі міста.

Виснажені сухом’яткою і прогірклим чаєм, люди неголосно і незлостиво лаялися з охороною і з пасажирами, які мали летіти, хоча не прочекали навіть кількох годин. Від цього ставало ще нудніше, та й ображений Славик потребував чогось більшого, ніж скарги пані, котра неймовірно боїться багажних злодіїв і маніаків, переодягнених другими помічниками пілотів.

— Я знаю, з чим у тебе бутерброд, — сказав я, щойно він замовк. — Із кремом для взуття.