Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Дурниця. З сиром та огірком. Свіжим, — і все це, навіть не повернувшись до мене.

Що ж, нехай. Я зайнявся вивченням плакатів, що визначали межу між правами й обов’язками громадян, котрі зважилися на політ.

— До речі, ти не везеш із собою ніяких легкозаймистих і вибухонебезпечних речовин? Ні? Подумай? — а він червонів, озираючись на пасажирів і обслугу. Можливо, флакон дезодоранту або недопиту пляшку горілки?

— Ні, — пробурчав він задоволено.

— Чудово.

Черга перед нами зашуміла, рушила крізь металошукач. І ось ми вже біля транспортера з мінірентгеном. Поставивши на нього мій рюкзак і його портфель, ми з інтересом уп’ялися в монітор.

— Тепер ти вже не зможеш пліткувати про кількість зубних щіток і колір білизни, що я взяв із собою в дорогу.

— Наступний! — крикнула тітка в синій уніформі.

До літака Славик заскочив одним із перших, зайняв собі місце біля ілюмінатора і сусіднє для мене, поклавши на нього капелюха.

— Навіщо так поспішати? — мене ледь не розчавив охоплений панікою натовп пасажирів.

— За теорією імовірності, — розпочав він, — шанс сидіти біля вікна дорівнює тридцяти двом відсоткам…

— У квитках зазначені місця.

— Зрештою, нічого ж не сталося?

— Скажи, — щоб не привертати уваги, я нахилився до його вуха, — ти дійсно не користуєшся дезодорантом?

— Ти ж бачив, — посміхнувся він. — На екрані під час огляду. Ти спатимеш?

— Так. Отож, без зайвої на те потреби попрошу мене не будити, на зупинках не виходити, сирої води не пити. Добраніч.

І знову мені не вдалося поспати.

Затріщали надірвані динаміки, і ледь спотворений голос стюардеси, яка ховалася в заставленій мінералкою комірчині, промовив:

— Добрий день, шановні пані та панове! Ми раді вітати вас на борту нашого лайнера, що здійснює політ на висоті одинадцяти тисяч метрів, рейсом…

— Ти не слухаєш? — запитав Славик.

— … командир корабля…

— Навіщо?

— Я думав, тобі цікаво.

— … скористатися туалетом, розташованим у хвості нашого лайнера. У разі потреби ви можете звернутись по допомогу до бортпровідників, викликавши їх натисканням кнопки, розташованої безпосередньо над вашим сидінням.

— Законспектуй. Я потім почитаю.

— Щасливого польоту!

Над входом у кабіну спалахнули написи «не курити» і «no smoking», а геній від аналітичної хімії щосили вдавив кнопку виклику стюардеси, яка так непередбачливо запропонувала свої послуги.

— Вам щось потрібно? — чарівно усміхаючись, запитала вона.

— Мені, — знітився він. — Я хотів… чи є у вас, ну як його…

— Отож, що вам потрібно?

— Плед, будь ласка, — посмикавши за кінчик форменої косинки, зав’язаної на її шиї, попросив я.

Вона випросталась, а я посміхнувся:

— Якщо вам не важко — поглянь, я теж умію вишкірятися.

— Це все? — потрібен ти мені.

— І один паперовий пакет, — таке в тебе покликання, дитинко.

— Це все? — у мене таких, як ти, штук по двадцять за день пакети просять.

— Все, — ось так і будеш усе життя виносити чуже блювотиння.

— Візьміть, будь ласка, — подала, усміхаючись зніченому Славикові, плед і пакет.

— Це для мене, — і перш ніж вона відійшла убік, знову натиснув на кнопку. — Скажіть, а що робити, коли він заповниться? Знову покликати вас?

— Навіщо ти з нею так? — запитав Славик. — Хоча правильно, не слід було чіплятися до мене з цим дурним пакетом. Вона тобі сподобалась?

Ні, я посміхався краще за неї. Тим часом стюардеса знову заговорила:

— Шановні пані та панове, на борту нашого лайнера ви можете взяти в тимчасове користування настільні ігри. «Маленький футболіст», «Ралі», «Покер» і «Полювання». Вартість оренди одного комплекта — чотирнадцять гривень за годину.

А її подружка вже йшла проходом і везла столик, завалений різнобарвними мікропроцесорами.

— Будь другом, — гаряче зашепотів Славик, навалюючись на мене всім тілом, — візьми для мене одну.

— Будьте ласкаві, — звернувся я до стюардеси, — дайте мені…

— «Полювання», — підказав Славик.

— …«Полювання».

— Будь ласка, — простягнула гру, забираючи гроші. — Вам до кінця польоту?

Я кинув оком на шефа, котрий радів, мов дитина.

— Так!

Краще б я не робив цього — гуркіт пострілів, радісні вигуки і крики застрелених качок так і не дозволили мені заснути до самого Києва.

Поряд із напівроздягненими жителями міста ми виглядали купкою біженців, що тягли на собі не тільки важезний багаж, а й клумаки верхнього одягу.