Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— У нас на день роботи, — відмахнувся він.

— Отож завтра ввечері ми повертаємось? — запитав я, зрозумівши, що вже через два дні буду одруженим чоловіком. — Можливо, затримаємось ненадовго?

— Ти не проти?! Слово честі, я був упевнений, що ти заперечуватимеш! Ти так дивився на мене під час обіду, що не будь ти її братом, я б подумав, що ти просто ревнуєш! Звичайно ж, ми затримаємось! Я навіть оформлю нам оплачувану відпустку рівно на скільки часу, скільки Даша згодиться терпіти нас у себе!

— Краще продовжити відрядження, — я саме згадав про татка, — навряд чи його порадує ще одне відстрочення, а тим паче, якщо воно пояснюватиметься канікулами.

— Ось тільки якщо Даша не заперечуватиме, — повторив Славик.

— Ні в якому разі, — сказав я. — Якщо ти нічого не розпатякаєш, і в нас вистачить грошей. Де ми візьмемо гроші?

— Зніму з рахунка. У мене там тисяч триста.

Невже? Я вперше побачив в ньому людину, яка цікавиться не тільки наукою і президіями численних академій, почесним членом яких він був.

— А що скаже мама?

— Коли вона познайомиться з Дариною, я думаю, вона мені вибачить.

Ми заїхали на роботу до його знайомих, котрі негайно відсвяткували нашу появу — почастували ще теплим після розведення спиртом; забрали півсотні листів на його ім’я у якомусь науковому видавництві; побували в посольстві Парагваю, де після нетривалих промов і півторагодинного стояння йому вручили позолочену медаль у футлярі, а мені — портрет їхнього похмурого президента й альбом сучасного живопису.

— Щось іще?

— У мене є чудова ідея.

Ми зайшли в магазин, де він накупив продуктів, з яких збирався приготувати вечерю. Це мав бути сюрприз для Даші.

Славик начепив на себе її обшиту рюшечками фартушину, і ми розпочали.

Я чистив, потрошив, розривав упаковки, заважав, різав і відкривав консервні банки. Він нишпорив по кухонних шафках у пошуках солі, перевіряв м’ясо на наявність плівки, стрибав, хапаючись обпаленими пальцями за мочку вуха, досолював, розкладав, переставляв тарілки і пов’язував запечені курячі лапи надрізаними бахромою серветками.

Я з’їв усі недостатньо рівно нарізані ковбасні кружельця, а він назвав мене капосником, помітивши на скатертині грудочку сирної шкірки, помальованої чорнилом.

Я розповідав про кількість кілокалорій у сирих овочах і про всю ту гидоту, що мені колись доводилось їсти. А він — про високу смертність від рака кишечника серед представників мусульманських народів і чай з баранячим жиром.

— Шкідливо їсти перед сном, — підсумував він.

Я погодився.

Була дев’ята вечора, і по телевізору йшли новини, коли я нарешті зміг закурити.

— Начебто усе, — видихнув Славик, кинувши оком на заставлений їжею стіл.

— І де вона ходить? — почало сутеніти, і я увімкнув світло.

— Здається, це вона, — судячи зі звуку, ліфт зупинився на нашому поверсі. Це сталося ще разів із двадцять, перш ніж йому набридло підбігати до дверей, щоразу хапаючись за замок і нетерпляче вдивляючись у темний отвір вічка.

У будинках навпроти згасло останнє вікно, запищав телевізор, закінчивши нічну трансляцію, а Даші досі не було.

— Піду я спати, — сказав мій стомлений начальник.

— Може, поїмо?

— Не хочеться.

— Гаразд, іди лягай. Я сам усе приберу.

Порозпихавши в холодильник тарелі, каструлі і вазочки з салатом, я засунув туди ж відкорковану пляшку горілки, що ми так і не скуштували.

Мені щось снилося. Не пам’ятаю що, але прокинувся я в холодному поту. Не вдягаючись і не вмикаючи світло, я поплентався на кухню, дістав чисту тарілку і відчинив дверцята холодильника. Виявилось, що хтось не тільки встиг похазяйнувати тут до мене, але й забрав пляшку недопитого вдень вина. Привітавши Славика з приховуваним алкоголізмом, я чесно забрав шампанське і так само крадькома поспішив назад у своє ліжко. Та посеред коридору мене зупинив несподіваний дзвінок у двері.

— От чорт, — розгубившись, я не придумав нічого кращого, як сховати викрадену їжу в комору, і навіть не встиг її як слід зачинити.

І знову задзвонили у двері.

— Іду вже, йду, — сказав я. — І де ти ходила?

Замість сестри у квартиру ввалився червоний від кількості випитого двометровий дядько з очевидно агресивними намірами.

— Ну, і чого тобі треба?

З принизливою для мене легкістю він відсунув мене убік.

— Де Дарунок?! — своїм ревінням він розбудив більшість сусідів.

— Немає тут такого. Тож, давай…