Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Каву? — запропонувала вона.

— У таку спеку? — здивувався Славик.

— Каву, — погодився я.

Лишившись удвох, ми мовчали, прислухаючись до шипіння води у жезві.

— Щиро дякую, — підвівся мій начальник. — Сиди-сиди, адже вам треба хоч трохи побути удвох? Я правильно розумію?

— Дякую, босе.

— Ось що, — похитнувшись у дверях, додав він, — поки ми залишатимемось тут, можеш звертатись до мене на «ти». Окрім зустрічей і офіційних візитів.

Вдягнувши фартушину, Даша прибирала зі столу, я курив.

— Як життя?

— Нормально, — вона подала мені попільничку. — Каву з перцем і сіллю?

— І баранячим жиром. Звичайну і солодку.

Вона розлила каву в малюсінькі філіжанки і сіла навпроти мене.

— І все ж?

— Усе нормально. Справді.

— Ти знову сама?

— А ти?

— Я незабаром одружуюсь і майже одразу стану батьком.

— Молодець, — їй було все одно, бо насправді її цікавило зовсім інше. — А що Славик? — вона кивнула в бік його кімнати.

— А що Славик?

— Хто він такий? — ось що цікавило її зараз найбільше.

— Видатний розум, вражаюча ерудованість, без п’яти хвилин знаменитість, — я не збрехав їй жодного слова. Вона ж розуміла це по-своєму, перекладаючи сказане на мову кримінальних зведень і орієнтувань Інтерполу. — П’ять мов і нікого, хто міг би опротестувати твої права на нього. Непогано?

— І це все?

— Справи його похитнулись, і в пошуках нових можливостей він приїхав сюди, практично всі гроші пішли на відступне — фінансово він на нулі, — довелося збрехати мені, щоб зайве не зідеалізувати його в очах надмірно зацікавленої сестри. — Тобі потрібні подробиці?

— Ні, — вона достатньо компетентна в таких справах.

Саме через її компетентність я нічого не розповідав про своє життя, і вона знала лише те, що я для неї вигадав.

Її перший шлюб був не вельми вдалим. Їй було всього шістнадцять, коли вона оселилась у квартирі літнього чоловіка, котрий обіцяв їй допомогти вступити в інститут. І як наслідок — хвороблива дитина і смішні аліменти.

Другого чоловіка вона обрала, зваживши всі помилки недосвідченої юності. А надмір золота і татуювань на руках нареченого і «понятих», як жартували запрошені ним свідки, шокували тільки слугиню загсу. Три дні вони гуляли в купленому спеціально для цього ресторані, розважаючи офіціантів револьверною стріляниною і веселими табірними піснями. Потім молодята вирушили в подорож по Європі, час від часу надсилаючи мені листівки з видами Середземномор’я або рушники з готелів, де вони зупинялись. Щастя тривало недовго, зрештою у моєї сестри залишилася квартира, кілька машин, кілограмів зо п’ять прикрас, пристрасть до стрілянини і переконання, що її брат теж належить до кримінального світу.

Потім був тривалий штиль — Даша робила ремонт і змінювала меблі, щоб ще раз спробувати знайти своє жіноче щастя. Третій чоловік став офіційним батьком її сина, а четвертий закінчив життя самогубством при повній відсутності мотивів, не заінтригувавши своєю смертю хіба що міліцію і патологоанатома, котрий робив розтин.

Я думав, що після цього вона заспокоїться назавжди, та, певно, для двадцятисемирічної жінки це було нереально. Отож, Даша зацікавилася Славиком.

— Якщо я піду ненадовго, він не образиться? — запитала вона.

— Звичайно ж, ні. Тим більше, що нам теж потрібно зайнятися справами.

Я вийшов за нею у коридор.

— Я не прощаюсь, — сказала Даша. — Якщо взяв із собою права, то ключі і довіреність у шафі за книжками. Впишеш ім’я і катайся на здоров’я. Машина та сама. Там щось барахлить, але в принципі вона на ходу. Цілую.

Права я залишив удома.

— А де Даша? — запитав Славик, пом’ятий і розпатланий після кількагодинного сну.

— Поїхала, — вишкірився я, — на побачення.

— Брешеш, — посміхнувся він. — У неї якісь справи, і вона незабаром повернеться. У тебе чудова сестра.

— Вона вже чотири рази була заміжня, ніде не працює, витрачає не менше двадцяти твоїх зарплат на місяць і виховує сина від двох батьків. Зараз він на морі з першим із них, і повернувшись, навряд чи захоче ділити з тобою ліжко.

— Тобто?

— Ти спиш у його кімнаті.

— Але вона мені подобається. Вона гарна і так чудово сміється, — він знітився. — Я розумію, що в неї не склалася доля, і ти боїшся, що їй буде важко пережити наступну сердечну травму, але я обіцяю тобі, що не зроблю їй нічого поганого.

Свята наївність!

— Навіщо ми сюди приїхали? — вирішив я повернути його до реального життя.