Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ти подумай, — розмахуючи перед моїм обличчям рукою, наполягав офіціант Сашко. — Робота — через два дні на третій. Чайових — нічогенько. Хлопці, — він поплескав по байдужій спині свого колегу, — сам бачиш — класні. І їжу купувати не треба.

— Аякже, — погодився я.

— Дай руку.

Я дав.

— Ти класний дядько, Андрюхо, — констатував він, вкотре назвавши мене першим ім’ям, що спало на думку.

— Фініш, — сказав я, насилу підводячись. — Будемо закінчувати.

— Зрозумів, — погодився Сашко і, похитуючись, кудись побрів.

— Панове! — вигукнув я, ляскаючи в долоні. — Вам уже час.

І, загадково підморгнувши мені, офіціант рвонув рубильник, затопивши ресторан темрявою.

Посилаючись на якийсь знак, таксист висадив нас практично за квартал від Дашиного будинку. Зоряне небо і жовтуваті у світлі ліхтарів темні фасади будинків — апогей цього романтичного вечора. Я ж неквапом чалапав слідом і знічев’я розважав себе неголосними вигуками, які розсипались луною серед порожніх вулиць:

— Дашо, як твій брат, я повинен попередити тебе — ти маєш справу зі страшною людиною! Він обдурить тебе! Він порочний! Я знаю всі його таємниці! Схаменися!

А вона лише махала рукою, продовжуючи притискатися до його м’якого плеча.

— Захаров, щойно повернемось, я нацькую на тебе профком і спілку із захисту прав покинутих жінок! Не роби цього! Повернися в сім’ю! Не залишай дітей сиротами! Твоя дружина плакатиме! Панове! Врятуймо сім’ю!

Славик озирався, блаженно посміхався, а панове продовжували спати. Усі, крім охоронців, котрі конвоювали наше таксі, а тепер курили, припаркувавши машину біля під’їзду, і невтомного у своїй завзятості Толика, який впевнено крокував назустріч закоханим.

— Дашо, я прийшов за грошима.

— Ти несповна розуму, — злостиво засичала моя сестра. — Недоумок. Каліка. Я сказала, що подзвоню тобі!

Толик похнюпив голову і проканючив:

— Ну, Даш, мені потрібні бабки, — і можливо, на цьому ми б і розійшлися, не вияви мій начальник, засліплений любов’ю, надмірного героїзму.

— Молодий чоловіче, невже не зрозуміло — дайте нам спокій, — для більшої переконливості він навіть підвищив голос. — Негайно!

— Ага, — процідив Толик і вдарив його.

— Кретин! — закричала Даша.

Та Славик вже летів у бік найближчої лавки, а я стрибнув на Толика і перекинув його на порослі травою плити доріжки. Не очікуючи чогось такого, Толик упав на спину, боляче вдарився коротко стриженою головою і задзвенів дрібняками, що посипалися з кишень. Я відкотився убік і підхопився. Толик теж. Але трохи повільніше, отож я встиг ударити першим.

Але це був не удар. Чоловік не може вчинити підступніше. Це було ще гірше, ніж те, що зробила Даліла з Самсоном, котрий довірився і заснув у неї на грудях. Я вдарив його ногою у скроню, і одразу ж, упавши на коліна, кулаком між широко розставлених ніг.

— Мамо-о, — видихнув він, згинаючись навпіл.

Але я цим не вдовольнився і спробував зламати йому шию ретельно вивіреним ударом ліктя. Часу для цього в мене тепер було більш ніж достатньо.

Толик похитнувся, потім ще раз і, не змінюючи пози, уткнувся чолом у неймовірно твердий бетон.

Охоронці схвально заплескали в долоні.

Я розкланявся, притискаючи руки до серця, зробив реверанс і послав повітряний поцілунок.

Хтось із них закричав:

— Біс!

Але я вже рушив до сестри і її пораненого героя.

Славик висів на мені в позі пораненого комісара.

Даша відчинила двері і завмерла — у передпокої горіло світло.

— У нас гості.

— Чудово, — я відтягнув Славика в кімнату і поклав на диван. — Буде з ким випити.

— Обережно, — попросила Даша, але я вже ввалився на кухню.

— Привіт! — це був її другий чоловік.

Він саме поставив перед собою паруючу каву.

— Будеш?

— Буду, — відповів я. — Але в нас є горілка.

— Ти і так уже, — він постукав пальцем по шиї. — Хто це з вами?

— З нами? — я озирнувся. Позаду була тільки стіна.

— Не прикидайся, — порадив він, поправляючи браслет золотого годинника. — Чиє там тіло?

За його годинничок можна було б вирізати три найближчі квартали.

— Ти про цього, — а за перстень на товстому мізинці — районне відділення міліції. Хоча каву він зварив бридку. — Прибився дорогою. А ти ж знаєш Дашу, вона з дитинства небайдужа до убогих.

— Я знаю, знаю. Досить уже кривлятись!

— Слухай, — попри всю безжурність сп’яніння я сказився: бракувало тільки, щоб усяка київська урла роззявляла на мене рота. — Ти хочеш нарватися? Вважай, тобі вдалося. Зрозумів? І моли Бога, щоб той дебіл, — я кивнув у бік темного вікна, — не був твоїм.