Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Вона продовжувала надривно кричати. І я не витримав, — його губи тремтіли, і мені зовсім не хотілося, щоб він ще й заплакав. — І я не витримав. Я пішов до них. Я хотів врятувати її. Жодного разу в житті, ні до, ні після цього, для мене не було нічого важливішого.

А одного разу я почув за стіною голос Даші, але навіть не підвівся, щоб допомогти їй. У кращому разі фізкультурник покалічив би мене, а в гіршому — нас поселили б із нею в різних частинах країни, а мені зовсім не хотілося втрачати її. Усе, що я міг зробити, — не слухати.

— У них було відчинено… Вона була справжньою красунею… Кудлатий і короткозорий хлопчик увірвався в кімнату старшокурсників, які грали в любов. Господар кімнати зустрів його на порозі байдуже і холодно.

— Чого тобі треба?

— Ви не повинні цього робити!

— Чому?

— Це негідно, це низько. Ви не маєте права так чинити!

— І ти зупиниш мене?

— Я повідомлю деканові про всю непристойність вашої поведінки.

— У такому разі, — відповів ґвалтівник, — ти повинен зробити те, заради чого дозволив собі потурбувати мене о такій порі, — він відступив убік і засунув руки в кишені розстебнутих джинсів.

Маленький Славка підійшов до дівчини.

— Ходімо, — сказав він, простягаючи руки. — Я проведу тебе.

— Хто це? — запитала вона свого друга. Але той тільки знизав плечима. — Ти чий, виродку? Що тобі тут треба?

— Я прийшов врятувати тебе, — прошепотів хлопчик. — Ходімо.

— Ні. Скажи мені відверто, де ти взяв цю мавпу? Відколи серед твоїх друзів з’явилися такі страховиська?

— Він ходить до мого сусіда, — процідив той, — у них там велика любов.

— Яка мерзота. Виродку, то ти гей? Цікаво, коли ти займаєшся цим, то стоїш попереду чи позаду? Зізнайся, виродку, я не сміятимусь.

— Ні-і-і…

— Тоді геть звідси. Давай, шкандибай! — закричала вона.

— Сподіваюсь, ви переконались, що у вас немає підстав турбувати деканат кляузами?!

— Ти слухаєш?

— Уважно, — відповів я.

— Я навіть не повернувся у кімнату друга. Поїхав додому. Наступного дня в перерві між лекціями він віддав мені мої конспекти і листа. Йому було важко говорити, і я не думаю, що він зробив це, побоюючись, що хтось помітить, як він спілкується зі мною. Там було написано, що йому шкода, але всі говорять про те, що я гомосексуаліст, а для нього надзвичайно важливо одержати диплом; він не може ризикувати, і просить вибачити його. Звичайно, я дав йому спокій. Я дав спокій їм усім. Але твоя сестра. Вона так сподобалась мені… Вибач.

— Дурниця, — час уже було покласти край суїцидним бажанням. — Вона хвилюється і переживає. Усе, що їй потрібно — це любов. Твоя любов. Досить уже жувати соплі і жаліти себе. Переодягайся в піжаму і дозволь їй відчути себе жінкою.

— Що?!

Схоже, я трохи перестарався.

— Те, що чув, — буркнув я. — Хоча щодо піжами, я, звичайно, переборщив.

— Дай мені сигарету, — попросив Славик.

— Дзуськи. Нікотин згубно вплине на твій геніальний мозок. І до того ж, тобі ще дітей робити.

— Ти думаєш, вона згодиться?

— Піду запитаю.

— Не треба, — не на жарт злякався Славик. Та мені все одно слід було поговорити з Дашею, і я лише помахав йому рукою.

Даша курила на кухні.

— Пішов?

Вона кивнула.

— Твій юний друг почав приходити до тями і єдине, чого йому не вистачає, — це пристрасного і міцного поцілунку в чоло. Дай затягтися.

— Стає чомусь дуже зацікавився тобою і метою вашого приїзду.

— І що я повинен робити?

— Ти зможеш захистити Славика у разі чого?

— Я хочу їсти, — відповів я. — А якщо серйозно, то це моя робота. Коли він обіцяв повернутися?

— Не знаю, але ти маєш бути напоготові. Тим більше, знаючи Стаса.

— Ти могла б завтра зайнятися Славиком?

— Я вже ним займаюсь, — посміхнулася вона.

— Бережися. Він відомий у своїх колах серцеїд. А завтра зранку я кудись сходжу. І думаю, ми вирішимо всі питання і з твоїми кредиторами, і з твоїми чоловіками. Як, до речі, прізвище найнахабнішого з них, чи то пак, Стасика?

— Кубарев, — сказала вона, навіть не уявляючи, якою купою бід загрожує мені це майже безглузде поєднання звуків.

Я не знаю, чим вони займались уночі. Швидше за все, нічим. Але вранці Даша попросила мене:

— Ти міг би не поспішати?

— З чим? — ми снідали, я розважав їх історіями про жінок, які називали мене виродком, чудовиськом і збоченцем, отож, мені було дуже важко зрозуміти, про що йдеться.

— З поверненням. Погуляй десь, до Максима зайди.