Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ти думаєш, він повірить?

— Я думаю, що навряд чи.

— То організуєш мені зустріч?

— Поживемо — побачимо.

— Дякую, — і ми випили ще по одній. — А хочеш, я зроблю тобі «Героя України»?

— Навіщо? Краще ліцензію на відстріл.

— Чекай, — він знову натиснув на сховану в стільниці кнопку і наказав: — Бланки на санкціоновану ліквідацію! Скільки тобі?

— Штучок із п’ять, я думаю, вистачить.

— Отже сім, — підсумував Макс. — Виконуйте.

— І… — але я не встиг закінчити.

— Я подзвоню балістам, і коли йтимеш, заскочиш до них. Вони тобі підберуть усе, що тільки зумієш вигадати. Хоча на одне питання ти мені зобов’язаний відповісти. Це хтось, про кого пишуть газети?

— Такий собі Кубарев.

— Ой як недобре, — він навіть почухав кінчик носа. — Може, займешся кимось іншим?

— Що таке?

— У цьому місті він тримає так багато базарів і кабаків, що у випадку його смерті почнеться такий переділ території, буде стільки стрілянини і крові… Слухай, не чіпай його, заради Бога.

— Я і не збираюсь. Мені просто потрібна невелика страховка, про всяк випадок. Можливо, нічого й не буде.

— Подумай, добре подумай. Я тебе про це як друга прошу. Ти ж мене врятував, а я у разі чого навіть допомогти не зможу. Я просто не встигну цього зробити. Та що там казати, — він поклацав клавіатурою комп’ютера, переписав кілька файлів і дав мені дискету. — Переглянь, перш ніж щось робити.

І знову з’явився зброєносець із картонною папочкою у руках.

— Будь ласка, — він подав її мені й, підкорившись змаху руки свого командира, вийшов.

— Ми ще зустрінемось? — запитав Макс.

— Ти ж хочеш поторгуватися з моїм генієм, — я підвівся. — Отже, зустрінемось.

— Спасибі, — він потис мою руку. — Ти мені дуже допоміг.

— Ти мені теж. І не забудь попередити балістів, що я йду до них.

Хлопці зі зброярні довго морочились із моїм замовленням, перш ніж підібрали мені шістнадцятизарядний пістолет калібру, що заслуговує на увагу, і п’ять обойм до нього. Дозвіл на його носіння зробили значно швидше. Запакувавши все це в цупкий папір, вони запропонували мені розписатися в якомусь, певно, спеціально для цього випадку зробленому, журналі. Я відмовився, а вони не наполягали.

Повертатись додому було ще зарано, і я почав вигадувати, чим би ще зайнятись. Жоден із рекламних щитів, що запрошували відвідати стерео — і порнокінотеатри, провести відпустку на Адріатиці або купити собі кондиціонер, так і не зацікавили мене, і я вирішив сходити в гості, тим паче, що зовсім неподалік звідси жила дівчина, візитом до якої я міг зайняти найближчі три години.

Я прийшов до неї з черешнями і пляшкою молодого вина.

— Добридень, ти чекала мене.

Вона була ненафарбована і, як завжди, жахливо сумна.

— Я приніс тобі ягід, впусти мене.

— Ти прийшов зробити мені боляче? — стомлено запитала Ліза. — Що ж, проходь.

Понад усе на світі вона любила біль. Ні, не прикуті наручниками до ліжка руки, батоги і розпечене залізо. Це було б занадто вульгарно. Ліза отримувала справжнє задоволення від того, що її обманювали, залишали і не дзвонили на дні народження. Вона плекала в собі біль, тисячі разів подумки повертаючись до пережитих півжиття тому подій.

Вона сиділа на дивані, а я на підлозі навпроти.

Я добре бачив пил під ліжком, кілька порожніх мундштуків від «біломора» і перекошені ніжки.

— Ти не дзвонив мені.

— Ти мені теж.

— Ти був потрібен мені. Мені було погано. Я навіть думала, що помру. А ти не дзвонив мені. Я лежала в лікарні. Лікар зі швидкої загорнув мене в ковдру і виніс на руках до машини.

— І що було?

— Отруєння газом.

— Нещасний випадок?

— Як і все моє життя. Я так чекала на тебе.

А ще під диваном валялась порожня упаковка з-під презервативів.

— Я повернувся, — треба було просто підвестись і піти. — Давай помиримось.

— Ні, — мовила Ліза. — Це було б занадто просто. Я не можу вибачити тобі. Адже любов — це біль, і як ти зможеш зрозуміти, що любиш мене, якщо не відчуєш, що втратив мене назавжди.

— Напевно, ти права, — випроставши затерплі ноги, я потягнувся. — Через біль — до досконалості, через помірність — до розуму.

Настала ідеальна мить для прощання.

— Я йду. Іду назавжди. Іду в пошуках смерті, адже тільки вона…

— Здрастуйте, — до кімнати зайшов переросток із мотоциклетним шоломом у руках.

— Здрастуйте, здрастуйте, — привіталися його друзі, одягнені в таку саму чорну шкіру і з такими ж розмальованими блискавками шоломами.