Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Збільшивши відстань між нами, він усе ж не відмовився від ідеї поганятися за мною.

Вочевидь сподівався, що я впаду сам. Від утоми.

Час вже було припиняти цю забаву.

Ми проїхали ще з півсотні кілометрів, перш ніж на узбіччі я помітив генделик, переобладнаний із контейнера для морських перевезень.

Зменшивши газ, я загальмував біля нього, а мій переслідувач, проїхавши метрів із п’ятдесят, розвернувся і завмер, погиркуючи двигуном, на випадок, якщо я вирішу тікати.

Тим часом одягнені у брудні халати молодики, котрі обслуговували контейнер, схопили ножі для обробки м’яса і вишикувалися біля входу до генделика. Я стягнув із себе футболку, розірвав її на нерівні смуги і вплів їх у ланцюг. Потім відкрутив кришку бензобака і опустив у нього більшу половину удосконаленої зброї. Ну ось, тепер я готовий.

Молодики ж, допетравши, що відбуватиметься, захвилювалися і мало все не зіпсували, висипавши на дорогу — прямісінько під колеса. Я об’їхав кількох із них і вдарив ланцюгом по мангалу, розкидаючи навсебіч шампури з м’ясом, — знову і знову, аж поки не зайнявся ланцюг у моїй руці. Ще вісім обертів переднього колеса. І змах…

Я розкрутив і відпустив ланцюг.

Він просто завис у повітрі. Рокер сам налетів на нього, і палаючий ланцюг обхопив його шию. Спалахнув одяг і поролонові нутрощі шолома. Кинувши кермо, рокер схопився за ланцюг, а мотоцикл утратив керування і завалився на бік, потягнувши його за собою.

У місто я повертався вже іншою дорогою.

Ставало дедалі спекотніше. Хотілося закурити. Лягти у ванну. На додачу мене неймовірно дратували сигнали клаксофона з автомобіля, що їхав за мною. Звертаючи на узбіччя і звільняючи йому дорогу, я навіть підняв середній палець, пояснюючи свій маневр. Та він продовжував сигналити і підморгувати фарами. Я зупинився.

Дверцята автомобіля відчинились, і до мене підбігла сяюча Оленька.

— Як я хвилювалась! — вона обійняла, потім відштовхнула і знову обійняла мене. — Ти цілий?! Я так злякалась! А коли він ударив…

— Усе гаразд.

— Ми їхали за тобою! Ти просто герой! Але ж страшно!

Притискаючи до щоки слухавку, підійшов Боб.

— Так… Так… Тебе.

— Слухаю, — сказав я.

— Кажуть, ти там непогано розважаєшся?! — почув я голос татуся.

— У мене справжня парубоча вечірка.

Він з ентузіазмом підхопив тему.

— Я незабаром стану дідусем.

— Я знаю.

— Ти бачиш цього молодика, що поручі з тобою?

Я озирнувся на Боба: бичача шия, бугри рук і плечей…

— Коли я був маленьким, — мовив я, — такі, як він, розстрілювали Мальчишів-Кибальчишів. Ви хочете, щоб він був свідком із мого боку?

— Через чотири дні, — відрубав татусь, — він зробить сиротою мого онука.

— Круглим? — запитав я.

— Любий зятю, у тебе залишилося чотири дні.

— Ось так, розмову закінчено.

— Ну що? — запитав Боб. — Що сказав татусь?

— Він хоче, щоб на весіллі ти ніс фату.

— Через чотири дні?!

Що ж, тепер можна повертатись до Києва.

До Даші ми дістались, коли вже всі спали. А може, й ні, але світло вимкнули і двері в її кімнату зачинили.

— Як я хочу їсти; — поскаржилася Оленька, вмостилась на дивані й дозволила Бобові роззути себе.

— До розмови про їжу, — додав він, — я вчора намагався дати Даші грошей за нас усіх.

— А вона?

— Відповіла, щоб ми не вигадували, мовляв, вона з радістю нас усіх погодує.

— То у чому ж проблема?

— Завтра треба буде дещо докупити, — сказав Боб.

— Я приєднуюсь.

— Їсти хочеться, — знову поскаржилась Оленька.

— Зараз щось приготую, — мовив Боб, але я зупинив його.

— Я сам.

— Я допоможу тобі, — підвелася моя наречена.

Даша подбала про нас, і мені залишилось тільки поставити кастрюлі на вогонь і перекласти вміст судочків у глибокі тарілки. Боб розклав столові прибори, а Оля поправила скатертину.

Шльопаючи босими ногами, у диких піжамних штанях вибіг скуйовджений Славик. Він схопив дві пляшки недорогого портвейну, радісно гигикнув і пообіцяв «бути молодчиною» і «триматися», а потім утік назад до Дашиної кімнати.

Боб розбудив мене на початку шостої, затиснувши рот рукою і поплескавши по плечу. Дочекавшись, коли я прокинусь остаточно, хоча з таким же успіхом я міг умерти від асфіксії, він вивів мене в коридор.

— Час їхати.

— Куди? — мало того, що я хотів спати, так мені ще й доводилось прикриватись якоюсь Оліною одежиною.