Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Знаю! — відповів Боб. — Нічого!

Я глянув на Боба, не уявляючи, чим він збирається лякати Дашиного чоловіка. Якщо татусем, то даремно витрачає час. Стасу з його базарами, ресторанами і розважальними закладами плювати і на татка, і на бойовиків. Хоча б тому, що татусева імперія не тільки далеко, але й занадто велика для того, щоб узяти та одразу повірити в неї уночі, посеред кухні.

Я б не повірив.

— Кубар, дай мені його, — наполягав урка. — Ну, дай.

— Сядь, — наказав я. — А ти — встань.

— Я? — здивовано тицьнувши себе пальцем у груди, відгукнувся Славик. — Навіщо? — але все ж підвівся.

— Ти знаєш, хто це?

— І хто? — запитав Стас.

— Наші гроші, гарантія безпеки і твій вирок!

— Якщо дивитися на це з потрібного погляду, — додав Славик, — то це так.

— І наші гроші робить він, а не торговці редискою і п’яні офіціанти. Великі гроші. Настільки великі, що через них випатрають і тебе, й усе твоє кодло. Ти ж не займаєшся наркотиками, це не твоє, навіщо ж тобі туди лізти? Іди, дурнику, не підставляйся, і ми вдаватимемо, що усе гаразд, навіть без компенсації за моральні збитки.

— Дітвора, щось забагато галасу, — сказав Стас. — Занадто багато, як на те, щоб я вам повірив. Чи ти вважаєш, що я перший день на вулиці? Ні, доведеться вас убити. Ти ж чудово це розумієш. Так спокійніше. Я все розумію. Улізли по вуха у багно, швидше за все перебуваєте в розшуку. Правильно? Тепер приїхали до нас. А в нас усе має свого хазяїна, усе, що б ви не захотіли взяти. А якщо шум почнеться? Ти ж знаєш, що може статися, коли починається переділ і різанина. А в місті зараз багато молоді підросло. Це зараз вони тихо сидять, а під час колотнечі вже нічого не боятимуться. Стрілянина буде. Багато голів полетить. А де стрілянина — там і менти. Розумієш? Так навіщо нам усе це? Ні, ми вас пристрелимо, так буде краще.

— Він ідіот! — сумно прорік Боб. — Людина-кретин.

Я ще раз перевірив розстановку сил: ми — купкою між холодильником і пеналом, захищений столом Стас, троє урок на виході, ще один у кімнаті з охоронцями і Ольгою, зброя тільки в кожного другого. Невесело, але спробувати варто.

— Я хочу в туалет.

— Навіщо? — не одразу зрозумів мене Стас, потім, сплюнувши, додав: — А нічого розумнішого ти не міг вигадати?

— Хіба що помочитись на підлогу! Я хочу в туалет, — наполягав я. — А потім розповім тобі всю правду і, повір, вона тебе заспокоїть.

— Я знаю правду, — стомлено зітхнув Стас. — І ти її знаєш, то навіщо зайві слова? Гей, — додав він, — відведи його, тільки швидше, не товктися ж нам тут усю ніч.

Отримавши наказ, кубарівець вивів мене в коридор:

— Давай, — він пропустив мене вперед. — Іди.

І я повів його до зачинених дверей комори.

Він зупинився, щоб почекати мене зовні. Ступивши крок, я засунув руку в купу звалених на полиці іграшок і перш ніж він щось зрозумів, розвернувся й приставив пістолет йому до лоба.

— Постріляємо?

Його пістолет був спрямований в самісінький центр моєї печінки, і, якби почалася стрілянина, у мене не залишилося б жодного шансу вижити. А його б поховали в закритій труні.

— Ні, — прохрипів урка, — я пас.

Рух пальцем — і обойма з його пістолета упала мені до ніг.

— Молодчина, — я забрав і сам пістолет. — А тепер нахилися.

Він поморщився, підставляючи під удар вистрижену потилицю. Та я вдарив у скроню. Умерти від цього не можна, але гіпертонія і постійні головні болі тепер гарантовані йому до самої старості.

Я відтягнув його до туалету, посадив на унітаз і про всяк випадок ударив ще раз; потім спустив воду, сподіваючись, що мене почують на кухні.

На кухні все залишалось по-старому, і я запитав:

— Я щось пропустив?

— Нічого, — мовив Боб. — Ми без тебе майже не говорили.

— Чудово, — відчуваючи вагу двох пістолетів, я почувався більш ніж затишно. — Один із моїх знайомих дуже любив одну дівчину. Ні його, ні її ти не знаєш, — розпочав я, — а тому обійдемося без імен.

— Отже, він упадав біля неї понад два роки, намагаючись вразити, стати незамінним або ж набриднути настільки, що нехай навіть із розпачу, але вона поступиться йому. Та панночка трапилася вперта. І вважай два роки минули в зустрічах і телефонних розмовах.

І ось одного разу увечері вони поверталися до неї. Точніше, вона поверталася, а він її проводжав. Було не так пізно, і вони вийшли за дві зупинки до потрібної, щоб пройтися парком. Чудова погода, вечір, рання осінь. І раптом зойк: