Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Якийсь час у нашому Управлінні пробували уникнути принаймні цієї статті витрат і зобов’язали стрілків забирати гвинтівки із собою. І неприємності не забарились: одного убив вартовий, двох розтерзала охорона об’єктів ліквідації, споріднені служби почали проводити непотрібні аналогії між пострілами в різних містах (навіть якщо їх робили різні стрілки, знайдені на місці ліквідацій кулі були випущені з однієї зброї), та й преса не звикла до такої безшабашності стрілків і почала писати про те, що Управління усуває небажаних йому авторитетів.

Я, як і більшість моїх колег, не люблю стрілків. Боб сказав, що я вбивця. Можливо. Але я не роблю цього з відчуттям безкарності, лежачи у восьмистах метрах від людини, по черепу якої плазує хрестовина шкали оптичного прицілу. По кілька разів на місяць я вдягав парадну форму, щоб приспустити прапор над могилою «убивці блатних», який впорався із завданням. І тільки тричі ними були «стрілки».

Хоча, зі свого боку, вони могли навести масу аргументів на свій захист:

— і «ти спробуй полежати тиждень під дощем і походити під себе»;

— і «ми помиляємося тільки один раз». Так, стрілок, який схибив, переводиться на роботу в архів чи у бойлерну, без права подальшого працевлаштування, а тим паче — роботи за спеціальністю;

— і «ти колись брав участь у перехресній стрілянині?!»

Чудовий винахід одного з прибалтійських Управлінь — у стрілянині беруть участь одразу кілька людей, і тільки перший знає справжні імена жертви і замовника, другий, стріляючи в нього, знає вже тільки ім’я замовника, а третій, який цілиться в голову другого, і є тим самим замовником — останньою ланкою у ланцюгу, в якому може бути необмежена кількість учасників. Усім трьом не обов’язково сидіти на сусідніх дахах, головне, щоб убивства відбулися одне за одним, і тоді, вже після ліквідації другого стрілка, звичайний слідчий звичайної прокуратури зможе сказати:

— Ми маємо справу з ретельно продуманою ліквідацією слідів і доказів.

А щодо стрілків, які «працюють» автономно, — їм не позаздриш. Вони самі займаються обмундируванням, безпекою, документами і замовниками, які згодні на стовідсоткову передоплату (дуже часто стрілкам доводиться задовольнитися тим, що вони одержали авансом). Більшість із них не доживають до свого наступного пострілу, і чим більше одержать вони за свою роботу — тим менше у них шансів витратити хоча б частину грошей.

І знову звичайний слідчий зі звичайної прокуратури скаже:

— Ми маємо справу з ретельно продуманою ліквідацією слідів і доказів.

— Що ж, піду я вже, — процідив я.

— Слухай, — занервував Макс (куди й поділись його посмішечки і заступницький тон?). — Розслідування почалось, і я не зможу зупинити його. Хіба що у випадку твоєї згоди співпрацювати з нами.

— А ти спробуй.

Машина з охоронцями чекала мене біля входу в Головне Управління, під знаком «тільки для службових машин».

— Повертаємось?

— Мені ще треба забрати харлей.

— Дзвонив Славик. Він знайшов щось цікаве і хоче, щоб ми терміново їхали до нього.

— Ну, і через що паніка? — виходячи на балкон, запитав Боб.

— Ти щось вирішив? — знехтував його запитанням Славик.

— Схоже на те, — буркнув я, вмостився на напівпорожній мішок із цукром і закурив. — А що в тебе?

— Читаючи це, — Славик помахав добряче зім’ятими сторінками кубарівского досьє, — я зробив цікавий висновок: ми можемо з ними домовитись.

— Ми вже спробували, — нагадав я.

— Ми робили це занадто інтелігентно. А потрібно, щоб вони злякалися, злякалися по-справжньому. Тоді вони одразу дадуть нам спокій.

— Малоймовірно. Та все одно, чому ти так вирішив?

— Колись, а точніше, вісім з половиною років тому, їх було близько двадцяти чоловік.

— Близько?

— Точно не встановлено. То одного, то іншого убивали або садили у в’язницю, приходили нові, і знову вбивства і в’язниці. Починали вони зі здирництва і шантажу, знищували конкурентів і тих, хто відмовлявся платити. Потім щось трапилось, і майже на рік вони зникли, а коли з’явилися знову, то практично за місяць стали найнебезпечнішим угрупованням міста.

— Ну, і що з цього?

— Якщо у двох словах, то був час, коли вони за найменшої потреби вдавались до зброї і, судячи з кількості смертей у їхніх рядах, не боялися, щоб у них стріляли. Зараз їх залишилось семеро.

— Семеро?

— Чотирьох із них плюс самого Настасія Олеговича Кубарева ви бачили вчора увечері. Десь існують ще двоє. Але! Ось тут і вимальовується головне але. У кожного з них на кілька мільйонів нерухомості, в одного антикварний магазин, у трьох ресторани, а Кубарев має казино і кілька нічних клубів. Щойно вони почали купувати будинки і вілли, одразу припинили убивати — попорпавшись у документах, він витяг сторінку під номером тридцять два. — Ось, за останні два роки жодного пострілу. Їм є що втрачати. І за нас вони взялися лише зі страху втратити те, що мають. Тепер ви розумієте, чому я стверджую, що ми можемо налякати їх?