Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Як не дивно, серед напівзруйнованих громад санаторіїв і занедбаних парків уціліла кав’ярня. Вона була вщент заповнена відвідувачами, які здебільшого приходили сюди попити горілки. Хоча іноді серед них зустрічалися й дачники, які зазирали пообідати або перехопити щось з дороги. Була навіть одна стара пара, що вирішила просто випити тут кави.

— І де твоя подружка?

— Зачекай трохи.

Ми сиділи за накритим клейонкою столом із брудною сільничкою в центрі і трьома зачахлими, ще до того, як їх зірвали і притягли сюди, квіточками в пластмасовій вазі. На стінах фанера, пофарбована під морений дуб, претензійні дзеркала й незамінна фотошпалера позаду касира.

— Будьте ласкаві, — гукнув Валера офіціантку, яка пробігала повз нас.

— Хвилинку, — кинула та, але, помітивши його, усміхнулась і зупинилася.

— Молодчина, — сказав я. — Чудова дівчина, — мила фарбована блондинка в мереживній блузці. — Та й зручно. Якщо немає грошей, завжди можна пообідати в борг.

— А серйозно? — запитав Валера.

— Цілком серйозно.

— Я вас слухаю, — мовила вона, нарешті зупиняючись біля нас.

— Чотири соки, чотири морозива, два по сто коньяку і два вина.

— Є шампанське, — сказала дівчина.

— Два шампанських.

— Це все?

— Ні, — відповів Валера. — Знайомся, — і він представив нас. Я навіть підвівся, щоб зробити їй приємність. Минулося, щоправда, без цілування рук.

— Гліб.

— Саша, — сказала вона.

— Шура, — виправив Валера. — Сядеш із нами?

— Трохи пізніше.

Мені хотілося курити, але я не бачив ані попільнички, ані кондиціонера, а тому вирішив почекати.

Граючись у танкістів, троє п’яних робітників-підлітків репетували за столом, заставленим склянками і тарілками із перепаскудженою їжею: «… на тлі пожовклих книг; у військовій формі і погонах; і їй він більше не…»

Розрахувавшись і прибравши за собою, вийшов дачник-інтелігент.

За відчиненими дверима прогримів автобус з дітьми.

До кав’ярні зайшло із вісім молодих жінок і неголених чоловіків із бахромою на джинсах, зі знаками миру на мідних ланцюгах, зі стрічками у волоссі і з полотняними, обшитими бісером сумками.

— Хіпі, — на правах хазяїна повідомив Валера.

— Хіпі, — кивнула Оленька. — Я коли жила в Парижі, дружила з одним таким.

— Ну і як?

— Нічого такого. Мені було просто цікаво. Він малював. Родом був із Чехії чи Словаччини. Ми продавали на вулиці його картини. Він багато знав, і з ним було цікаво.

— Татусь? — запитав я, щоб уявити, як розвивалися події (у тому, що більшість картин у її вуличних розпродажах купили саме його охоронці, я не сумнівався).

— Самі розсталися. Це не для мене. Це, швидше, для Гліба, — сказала Оленька, не зовсім правильно інтерпретуючи моє довге волосся. — Їздити по трасі, грати на гітарі, писати вірші. Хоча ні. Вірші — це не для Гліба.

І тут один із хіпі, піднявши вгору довгі пальці, помахав ними офіціантці на ім’я Саша і сказав:

— Будьте ласкаві.

Невдоволено повівши бровами, вона все ж дістала з фартушка блокнот і підійшла до них.

— Вісім склянок чаю і вісім бутербродів із сиром.

— Це все? — вона була невдоволена і не приховувала цього.

— Їх тут не люблять, — виправдуючи свою знайому, сказав Валера. — Вони як цигани. Ночують будь-де, іноді жебрають по дворах, а восени зникають.

А я дивився на одну з них — мініатюрна істота в ореолі темного волосся, маленька дівчинка з усмішкою прекрасної жінки. В’язана жилетка і важкі черевики робили її схожою на покірну конячку. І років їй було шістнадцять, а може, і двадцять шість.

— Ну ось і я, — сказала Саша, сідаючи поруч із нами.

Із-за дальнього столу підвівся якийсь п’яний муляр і похитуючись рушив до хіпі.

— Прикурити є?

— Не курю.

— Що ж, хай і так, — процідив він, спираючись на плечі хлопця, який робив замовлення. — Ну що, козли, пожерти закортіло?

— Залишіть нас, — попросив той, боязко відхиляючись.

— Закрий пельку, — наказав йому п’яний, і хіпі одразу ж затих. — Ви хоч дивилися в дзеркало? Що ви начепили на себе, недоумки? Слово честі. Бомжі, матір вашу. Ви ганьбите своїх батьків.

Обравши пацифізм єдиним способом протистояння злу, вони сиділи, потупивши очі. Дівчатам було соромно, а хлопцям — страшно. Зате п’яниця розважався з відтягом: витягши хіпі на середину кав’ярні, він тряс його за сорочку, що вилізла з потертих джинсів, і репетував:

— Удар-но мене, паскудо, удар! Мої діти нормальні! Мені не соромно за них! Вони на заводі працюють! А ти?!