Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Радісно гиготіли інші пияки, які покинули волати пісні і виголошували тости про те, що:

— Михалич правий. Їх, гадів, чавити треба.

— Сіли на нашу шию, дармоїди.

І тут вона глянула на мене. У її очах було стільки болю, що я мовив:

— Гаразд, — і теж підвівся.

— Глібе, — я розумію, навіщо Валера хотів зупинити мене: йому жити серед них, і навіть якщо не йому, то дідові. Але це вже не мало значення.

— Агов, — опинившись за спиною охопленого тугою за втраченою гегемонією пролетаря, я поплескав його по рукаву піджака. — Голубе.

— Ще й ти, — не відпускаючи хіпі, він думав схопити мене іншою рукою, щоб стукнути об свою першу жертву, але я, не замислюючись, ударив його в груди, а потім кілька разів у вже й так хвору печінку — швидко і різко. І він одразу гепнувся обличчям на підлогу.

Вирішивши взяти участь у забаві, підхопились його друзі, волаючи і перекидаючи стільці.

— І що далі?

Вони завмерли — я звів собачку наставленого на них пістолета.

— Жах, — прошепотіла подружка Валери.

— Ну просто-таки герой індійського кіно, — кивнула Оленька. — Супермен.

Усі повернулись на свої місця, крім п’янички, який досі лежав на підлозі, і пригніченого всім, що сталося, хіпі.

— Ходімо, — я поплескав його по плечу. Тоді присунув вільного стільця і я сів поруч із ними.

— Ви не місцевий? — запитала мене товста жінка. — Я права?

— Права.

— У вас є гроші?

— Є.

— Ви могли б купити нам випити?

Усі хіпі уважно спостерігали за мною. Я кивнув, і вони радісно заусміхалися.

— Тільки не тут. Тут дуже дорого. Зайдемо в магазин і підемо до нас, — та вона раптом злякалась. — Ви підете до нас у гості?

— Звичайно.

Їх влаштовувало найдешевше вино, а його я міг купити скільки завгодно. А ще я купив їм цигарок, і разом із ними курив неймовірно смердючі штуки з паперовими гільзами.

— Тут недалеко.

— І там ми нікому не заважатимемо.

Вони привели мене до напівзруйнованої сітки огорожі давно занедбаного піонерського табору. Два величезних собаки вибігли назустріч не гавкаючи, але й не махаючи хвостами. Далі стежиною — між порожніх корпусів із забитими хрест на хрест вікнами — до будинку, в якому колись жили вихователі і працівники кухні.

Абияк виламані двері. Коридор. І через невеличку арку до краю сухого басейну. Саме його вони перетворили на своє житло, умеблювавши ліжками, столами, матрацами, посудом і тазом для вмивання. Ліжка заступали стіни, а столи були в центрі, по колу.

Вечоріло, і всі мешканці колонії вже повернулись. Чоловік тридцять, не більше.

Мої нові друзі розбрелися хто куди. Мене нікому не представляли, але я нікому й не заважав, маючи можливість вибрати будь-яке ліжко і місце за столом, заставленим пляшками з вином.

Хтось розжився яблуками, а хтось кількома качанами торішньої капусти. У когось виявився сир, а в когось — досить пристойний шматок вареного м’яса. Хліба було вдосталь. І все це різалось великими шматками і складалось у тарілки, не розділяючи за стравами і навіть не за кількістю присутніх.

Конячка, розмовляючи з кимось, неголосно сміялась.

Поруч зі мною посадили дівчисько на ім’я Миша, а навпроти — хлопчика з очевидними симптомами злоякісної віспи.

Їли, хто що хотів і кому що дісталося, пили вино. Сутеніло, в басейні запалили свічки, розгоралися складені на кахельній підлозі дрова.

— Ти звідки? — запитала мене Миша.

Я повів плечима у бік заходу.

— Із траси?

— Він купив нам вина, — пояснила гладка жіночка, яка запросила мене сюди.

— A-а, буржуй. Ти дуже багатий? Багато що можеш купити.

Я взяв ще шматок сиру.

— Наскільки багато?

— Дай йому спокій.

— То ти сьогодні з нею? — пискнула Миша. — А давай я відіб’ю тебе в неї? Хочеш, я заморочу тобі голову бесідою? Про твої гроші, хочеш?

— У нього пістолет, — сказав хлопець з віспою.

— То ти, може, і в армії служив? Розкажи мені, це так цікаво. І воював, може, і в людей стріляв? Ну, розкажи. Ви ж любите розповідати про це.

Увімкнули магнітофон. Благенький запис Вудстока, що якимось дивом дійшов до них, підсилювався луною замкненого простору і стогнав про любов та барабани африканських рабів.

— Ходімо, — запросила гладуха, — потанцюємо.

Конячка танцювала з кимось іншим, я лише перебрався на її ліжко і закурив. Вона була чудовою. Я дивився на неї і мені подобалось це робити. Мені подобалось у ній усе.

— Хочеш плану? — запропонувала гладуха, важко вмощуючись поряд.