Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Схопивши за краватку, я втяг його всередину, ударом ноги зачинив двері і, розвернувши до стіни, обшукав.

— Він чистий.

Боб увімкнув світло.

— Бачу, ви мені раді, — Стас був напідпитку і неабияк веселився. А може, вигадав для нас якусь ідеальну гидоту, і усвідомлення переваги додавало йому життєвих сил. — І це приємно.

— Ходімо, — Боб повів його в кімнату.

Славик сидів у поверненому до дверей кріслі з обличчям «дон Карлеоне, останні години життя», бракувало тільки сивини і гумових подушечок за щоками. Мені сподобалось.

Навіть Стас, перш ніж упасти у крісло, що стояло навпроти, запитав:

— Можна? Навіщо так серйозно? Ми ж зібралися тут як друзі.

— Ми працюватимемо разом!

— Працюватимемо.

— У мене в цьому місті купа друзів, я вже готовий здавати по дванадцять кілограмів різної шмалі на день. Ви ж знаєте ціни.

— Домовились.

— А самі просто на рівному місці прогорите к бісовій матері…

Він завзято продовжував нас умовляти, хоча ми погодились ще до того, як він почав говорити. Таке рішення, певно, було для нього несподіванкою, і він ще котився за інерцією, дотримуючись канви обміркованої дорогою сюди розмови.

— Все це правильно. Що далі?

— Вам — потрібна сировина, приміщення, де б ви могли варити шмаль. Гарне приміщення. З вентиляцією і зручними під’їздами, але так, щоб там не з’являлись ані менти, — Боб усміхнувся, — ані податкова, ані діти. А це гроші. А грошей у мене немає. Узяти їх на нову справу під відсоток — сумнівно. Залишається єдине — завтра ви і ми беремо сейф і починаємо спільну справу.

— Зі стріляниною?

— На жаль. Інакше не можна.

На жаль — так. Навіть якщо уявити, що він не збирається нас підставляти, і все ще серйозно. Він просто повинен був змусити нас зробити щось подібне, аби пов’язати нас кров’ю. «Усе правильно. Так усі роблять»; «навіть якщо ми нікого і не уб’ємо, все одно будемо в розшуку, а отже, разом з кубарівцями»; «тут щось інше. Наскільки я знаю Кубаря, це буде щось примітивне. Як старий фокус із передачею грошей». Боб кивнув, але Славику мені довелось пояснювати: «Уяви, я даю тобі пачку грошей і прошу передати одному з моїх знайомих, бо в мене немає ані часу, ані сил бачити його пику. Він позичив мені їх під двадцять відсотків і мені було надто складно віддавати їх, та ще й добре при цьому до нього ставитися. Ти погоджуєшся, але дорогою гроші в тебе крадуть. Усе, з цієї миті це твоя проблема. Ти мені винен пачку грошей, а як ти їх мені віддаватимеш, і що я зажадаю в рахунок сплати — це вже моя справа. Щось подібне він готує для нас». «Але що?».

Усе це стало очевидним, коли на запитання Боба:

— І де стоїть цей сейф?

Стас відповів:

— У казино. «Лейпциг» називається.

А тим більше, коли погодився лише на сорок відсотків від прибутку всього «підприємства зі шмаллю».

— Ніхто, пропонуючи прикриття і ринок збуту, не погодиться на таке, — сказав Боб.

— Природно. Та й казино належить йому.

— Так-так, — додав Славик, — у паперах про це написано.

— І він грабуватиме сам себе.

— То він хоче…

— … підвести нас під…

— … пограбування свого ж підприємства…

— … нацьковуючи на нас ментів та урок…

— … потім з’являється сам на білому коні…

— … рятує нас з-під розстрільної статті…

— … і на знак вдячності дозволяє працювати на себе…

— … за шматок хліба…

— … і мовчання зі свого боку…

— … залишивши собі всі дев’яносто дев’ять відсотків!

— Просто чудово.

— І дуже хитро.

— Що ж, увечері спробуємо пограбувати його сейф.

— А почнемо зранку.

Зі Стасом ми мали зустрітись о двадцять другій тридцять і в нас було ще достатньо часу, щоб зробити все, що нам заманеться.

Автомобіль з охоронцем чекав біля сусіднього під’їзду. Славик і Боб поїхали з ним, а слідом і я, на просто-таки дорогоцінному завтра харлеї.

Заночували ми у крихітному готелі за містом, насилу припаркувавшись на щільно заставленій вантажівками стоянці. Оленька давно вже спала в одній кімнаті з Дашею, і нам зі Славиком довелося розділити двоспальне ліжко під зображенням двох кішечок, які вилизують одна одну.

Зі сніданком було ще гірше — все, що могла запропонувати місцева кухня, легко вміщалось між міцними напоями і холодними закусками прейскуранта, який пройшов не через один ксерокс.

Поснідали в номері охоронців «бутербродами з маслом — 1.29 гривні за пару» і «чаєм із лимоном — 0.72».

— Треба буде купити продуктів, — сказав Боб.