Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

І я розповідав їй про те, як повернуться батьки і повезуть нас туди, де ми будемо жити, і що в неї буде купа іграшок, а по суботах ми збиратимемося за великим столом…

Мене розбудили наступної ночі, затиснули рот рукою і кілька разів ударили по обличчю. Не дозволивши одягнутись, вивели в коридор і дали ганчірку, шматок мила та змусили мити кривий лінолеум підлоги.

Півтора року, практично щоночі, я робив це з однією лише думкою про те, щоб не було болю, щоб вони не били мене. Дашка прибігала до мене і, повзаючи на худих колінах, вибирала ганчіркою брудну воду, я намилював, а вона вибирала. І якби не троє п’яних хлопців зі старшої групи, це могло б продовжуватись ще дуже й дуже довго.

— Усе, — сказала вона, торкнувшись плінтуса. — Ми все прибрали.

Я підвівся і кинув ганчірку в цебро.

— Усе.

Вона попросила:

— Розкажи мені щось.

— Що?

— Про те, як до нас приходитимуть гості, і мама дістане таріль…

Для початку я мав віднести цебро в кімнатку з інструментами.

— Йди лягай.

— А розкажеш?

— Так.

Вони, випивши вина, курили на купі старих рушників.

Помітивши мене, один сказав:

— Погляньте.

Інший кинувся до дверей і замкнув їх.

А третій процідив:

— Зараз ми його трахнемо.

Мене били вже півтора року, але досі ніколи не намагалися трахнути, і я закричав. Я кричав так голосно, що навіть вихователям довелося прокинутись і піти до нас.

А вони вже топтали мене, так і не змусивши замовкнути. І не важливо, чи встигли вони стягнути труси з мого худого заду. Вони ламали мені ребра і, схопивши за руки й ноги, били головою об стіну, аби я замовк.

Мене відвезли в лікарню. Коли я повернувся через три місяці, до мене підійшов один із ґвалтівників і сказав:

— Молодчина, — я хотів утекти, але він схопив мене за плече. — Молодчина, що не виказав нас. Ти мужик.

А мене ніхто й не запитував. Нікого це не цікавило.

Прибігла щаслива Дашка, але побачивши мого кривдника, зупинилась осторонь.

— Ти правильно зробив. А щодо іншого не хвилюйся. Тобі треба навчитися битись. Приходь сьогодні, і я навчу тебе.

Найважче було вдарити першим, але одного разу, коли ненависть переповнила мене, коли я зрозумів, що за нами вже ніхто ніколи не прийде, коли в нас з’явився дід і привів нас назад, коли Дашка вперше пішла на пустир, я зробив це і, напевно, вже не зміг зупинитися.

Пустир за притулком. Хлопчики не ходили туди. Тільки дівчатка. Позбавлені дитинства, вони мріяли про любов, про добрі слова і цукерки, що їх одержували від збоченців, які приходили туди і брали їх за пакетик м’ятних льодяників, а коли вони виростали — за пляшку портвейну чи неповну жменю копійок.

А я перейшов у старшу групу, і нас поселили вчотирьох у кімнаті з фанерними стінами, за однією з яких жив хтивий, як і більшість вихователів-чоловіків, фізкультурник. Саме там ми почали пити, навчилися варити чай, хоча для тих, хто опинився тут одразу після народження, навіть тоді було одкровенням, що хліб може бути ненарізаним, що масло — не маленький колоподібний шматочок, а чай не обов’язково має тхнути содою, яку додають у нього на кухні, щоб став міцнішим.

— У мене ніколи не буде дітей, — сказала Даша, передаючи мені пляшку. — Ніколи.

— Так, — ковтнути і передати.

— Справді, навіщо. Тільки мучити їх, — погодився Андрій.

— Ніколи.

Я повів її на аборт через місяць після цього. Було холодно, ми були погано одягнені, і вона тремтіла.

Тітка, яка погодилась допомогти нам, жила на тій же вулиці, в невеличкому вщерть заставленому шафами будиночку.

— Обережнішими треба бути, — сказала вона мені. — Почекай тут, а ти — ходи, — і звеліла Даші роздягнутись.

Вона чистила її на кухонному столі, змушуючи не кричати, а я заглядав у шухляди її шаф, перебираючи стосики накрохмалених скатертин і рушників.

Через годину, коли ми повертались назад, я простягнув Даші величезну старовинну брошку.

— Дурниця, — сказала вона. — Шматок скла, — і кинула у сніг.

Гроші на аборт я украв у фізкультурника, який вишикував нас біля завішаної шведськими драбинами стіни і п’яно лаявся.

— Хто це зробив?! Мать вашу. Хто? Ти?!

Удар — і перший падає на підлогу.

— По очах бачу, ти!

Удар — і падає наступний.

— Точно, ти!

І ще один.

Потім уп’яте. Вшосте…

Зізнався маленький хлопчина, котрий тільки нещодавно потрапив до нас, наголо пострижений і ще без імені.

— Я, — сказав він, сподіваючись, що після цього його повернуть назад — додому.