Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ставок більше немає.

— Ідіть-ідіть, — сказав я охороні. — Якщо ми програємо, я тобі не прощу.

Ми виграли. Круп’є знадобилося більше хвилини, щоб пересунути на наш край усі фішки, що нам належали. Тим паче, що більшість із них були вартістю у дві і п’ять гривень.

— Поміняйте, — сказав йому Славик. — По двісті, сто і п’ятдесят.

Після цього фішок стало значно менше, зате кількість нулів на них дозволяла нам уникнути стрілянини.

— Послухай, — схвильовано шепотів Славик, — тут досить для того, щоб не грабувати це кляте казино. Забираємо виграш і йдемо.

— Рано, — шепотів я. — Ми повинні виграти ще. Прошу тебе, зроби їх. Залиши їх без трусів. Ти зможеш?

— Якщо вони не махлюватимуть.

— Благаю тебе.

Меткі охоронці вирішили взяти нас з іншого боку — розвернули до нас камери сусідніх столів. Бігати по всьому залу і заважати їм — за це вони могли мене й вивести. І я закричав:

— Тут виграють! Удача за цим столом!

Природно, більшість гравців кинулись до нас. Обступивши щільною стіною наш стіл, вони закрили його від камер і дозволили виграти ще тричі.

Славик був правий: маючи імовірність виграшу в шістдесят один відсоток, можна витратити кілька годин на такі ігри.

Тепер за нашим столом ішла велика гра. На думку гравців, ми виграли занадто багато для того, щоб це могло продовжуватись, отож, сподіваючись на наш неминучий програш, вони ставили на цифри і комбінації, не заповнені фішками Славика. Але щораз більша частина їхніх ставок плюс гроші казино переходили на наш край.

— Ми виграли близько двохсот тисяч, — сказав мені Славик. — Час іти.

— Ти зняв із них труси?

— Не думаю.

— Тоді продовжуй.

Біля нас з’явилися Боб, один із охоронців і кілька кубарівських урок.

— Що тут у вас?

— Граємо, — відповів я.

— Чому ти не розпочав стрілянину? — Боб був лютий.

— Навіщо? — я відступив, показуючи купу фішок біля Славика. — У нас і так усе нормально.

— О чорт, — видихнув Боб, а охоронець навіть роззявив рота.

Раптом він, як хлопчисько, почав смикати мене за рукав, бурмочучи:

— Поглянь туди.

Я дивився на круп’є, який робив знаки комусь за нашими спинами. Озирнувшись, я побачив одного з охоронців, який диктував номери наших ставок у слухавку.

— Гей ти! — крикнув я круп’є. — Ти що, сказився?!

Він припинив кривлятись і махати пальцями, а ми зі Славиком згребли назад усі свої ставки.

До того моменту, коли в ігровий зал увійшов сам Кубар, ми виграли близько трьохсот п’ятдесяти тисяч, не беручи до уваги чайових і подвійної оплати за випивку для всіх гостей закладу.

Але варто віддати йому належне — він удав, що до нього все, що відбувається, не має ані найменшого стосунку, не затрясся над копійкою і не завадив виплаті виграшу, навіть не почав бити при нас круп’є й охорону.

Він лише зупинився біля столу, відмовившись від пропозиції випити і пограти з нами.

— Добре, — сказав я. — Вистачить.

Охоронець почав збирати фішки в спеціально принесений для цього пластиковий мішок, а я, Боб і Кубар відійшли в найспокійнішу частину шумного залу.

— Дитячий садок, — обурювався Кубар.

— Чому? — здивувався я.

Боб волів мовчати.

— Ти змусив нас чекати.

— Але я взяв касу.

— Це була спільна справа. І ти міг підставити нас.

— Хіба? Я можу дати тобі п’ять відсотків.

— Йди ти під три чорти.

— Як хочеш.

— Так що ми будемо робити?

— Ми? — запитав я.

— Саме.

— Ми робитимемо те, що збиралися, тим більше, що в нас є гроші, потрібні для цього.

— Але у вас немає ані прикриття, ані знайомств, ані ринків збуту.

— Було б бажання, — так, принаймні, пишуть у своїх книжках теоретики заробляння мільйонів і створення власних фінансових імперій.

— Це несерйозно.

— Я згоден, — підтвердив Боб, якому так і кортіло, щоб його підставили, і він міг продовжити оголошену Кубарю війну.

Шкода тільки, що Кубарев не знав про це.

— Так у чому ж справа? — запитав я.

— Я влаштую вам прикриття.

— Коли?

— Післязавтра я зведу вас з усіма потрібними вам для цього людьми.

— І скільки це коштуватиме?

— Половину від усього, що ви зможете заробити, — повідомив Кубар.

— Ми згодні, — сказав Боб перш ніж я почав торгуватись. — Післязавтра ми знайдемо тебе.

— Добре, — кивнув Кубар, простягаючи візитівку. — Це повинно стати нашим спільним бізнесом.

Мені стало цікаво, що на ній написано.

Нічого.

Тільки номер його мобільного телефону.