Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Підійшовши до одного з авто, що чекали клієнтів, я нахилився до відчиненого віконця і, простягнувши таксисту гроші, сказав:

— Підберіть його.

А потім сів у іншу машину, вказав на таксі, що під’їхало до Славика:

— За ними.

Швидше за все, за ці кілька років я встиг прикипіти душею до цього в більшості випадків більш ніж не пристосованого ні до чого, крім сидіння перед лабораторним вікном, чоловіка.

Він був славний, наївний і неймовірно добрий, виявляючи нетерплячість лише у випадках, коли йому здавалося, що його награна суворість могла допомогти мені — його непутящому і єдиному підлеглому і, як з’ясувалося, єдиному другу.

Він справді вважав мене своїм другом. Він довіряв мені свої нечисленні дитячі таємниці, вчився в мене пити технічний спирт, що без будь-яких обмежень видавався на його незрозумілі досліди, вмовляв вступити на заочне відділення якогось інституту, наголошуючи, що мені потрібно лише зібрати необхідні довідки, а решту він зробить сам. Брехав про якісь свої пригоди після роботи і жахливо червонів, коли я познайомився з його мамою, яка розповіла, що весь свій вільний час він проводить удома (він продовжував жити разом із нею, скаржачись на її надмірну опіку, суворість і нерозуміння того, що «я, зрештою, вже не хлопчик»).

А його мама, перейнявшись незрозумілою симпатією до мене, відвела мені роль його старшого, більш досвідченого брата, залишаючи іноді ночувати, передаючи бутерброди і наполегливо радячи одружитись.

— Мені дуже хочеться мати онуків, — казала вона. — Так може, хоч ви, Глібе, порадуєте мене на старості років.

Вона готувала чудові часникові салати і ні з чим не зрівнянну фаршировану озерну рибу. І вона була єдиною, кому я розповів усю правду про себе, не торкаючись, природно, нічого, що могло б наштовхнути її на думки про Головне Управління.

— Вам мусить поталанити, — казала вона. — Як поталанило мені в тому, що Славик зустрівся з вами. Ви навіть не здогадуєтесь, скільки ночей я передумала, намагаючись уявити, що ж буде з ним, коли я помру. Тепер у нього є ви і мені стало куди спокійніше. Тепер я навіть можу померти.

А в мене теж не було нікого з близьких, так, десятків зо два знайомих, що постійно змінюють один одного, ще менш стабільна низка жінок. Зрештою, Славик знав мене краще, ніж переважна більшість із них. Тільки одне заважало мені перебороти бар’єр у стосунках, після якого немає нічого, крім розуміння з першого слова.

Незрозуміло чому, але його несло не до вокзалу і не в аеропорт. Він їхав до Дашиного будинку, і я не міг пояснити цього.

— Почекати? — запитав водій, зупиняючись за двадцять метрів від під’їзду.

— Якщо не важко.

Коли я піднявся на потрібний поверх, Славик уже був у квартирі. Добре, що йому не спало на думку замкнути за собою двері. Ідіот я, що не зробив цього, йдучи за ним. Але тоді я помітив світло в Дашиній кімнаті і, забувши про обережність, нечутно підкрався і зазирнув.

Славик стояв до мене спиною перед відчиненими стулками вмонтованого в шафу для посуду бару. Він нічого не чув і не бачив, гарячково розпихуючи щось по своїх кишенях.

— Дуже добре, — сказав я. — Мені бракувало тільки, щоб мої знайомі обкрадали моїх сестер.

Він здригнувся, і на килим упало кілька рушничних гільз.

— Якого дідька?

— Я не хотів тобі казати. Навіть вона не здогадується, що я знаю про це, — белькотів він. — Це вона… І дати збігаються… Я перевіряв… Це вона… кілер Кубаря.

Маячня!!!

Нахилившись, я підібрав гільзи і, відсунувши Славика, зазирнув усередину бару. Навіть якщо він бреше, то в мене все одно залишаться аргументи для того, щоб оголосити Дашку збоченкою. Більшу половину гільз він устиг витягнути, але їх ще залишалось достатньо для того, щоб уявити собі загальну картину. На двох поличках вона розставляла невеличкі паперові домовини, в кожній з яких спочивала відстріляна гільза з малюсінькою табличкою в ногах із вказівкою дати смерті.

Ідіотка! Цього було достатньо для винесення п’ятнадцяти смертних вироків!

— Ти упевнений?!

— Я перевіряв. За кубарівським досьє дати збігаються з точністю до однієї. Але ж тут є й інші.

Гарна забавка.

І все одно я не міг у це повірити.

Моя маленька сестричка… Моя малюсінька Даша…

На одній з перевернутих домовин значилось учорашнє число. Тепер зрозуміло, чому вчорашній стрілок дозволив нам не паскудитися чужою кров’ю.

— Ми повинні їх забрати, — сказав я.

— І викинути, — підтримав мене Славик.