Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Цікаво, хто б йому дозволив це? Я уявляю картинку: він приходить із заявою про звільнення, мотивуючи своє рішення бажанням переїхати до іншої країни. Йому кажуть «так», а біля найближчого світлофора його збиває вантажівка з морозивом, за кермом якої сиджу я з акуратно простреленою головою. Природно, потім усе загорається, вибухає і нас ховають у закритих трунах. І немає гарантії, що при цьому не переплутають.

— Добре, — я підвівся. — Хай вас усіх чорти заберуть. Агов, вертухо, клич сюди цю сволоту безногу.

— Ну що, — вкочуючись до нас, поцікавився Макс. — Змогли домовитись?

— Слухай, — я був дуже лютий на нього. — Я б нізащо не зробив цього, якби ти не змусив мене. Сподіваюсь, ти це розумієш? Ні? Тоді дозволь тобі дещо нагадати…

Півдюжини важких вертольотів за перші сім секунд із моменту появи підняли в повітря весь пил і пісок, що зібрались у цій ущелині за багато-багато століть. Вони сікли кулеметами усю ту сволоту, що ховалася за каменюками, їхні ракети виривали зі скель купи каміння і кидали їх на голови бороданів, які сиділи в щілинах. На автомобільних домкратах піднявся валун, але перш ніж звідти вилетів заряд базуки, осколкова ракета перетворила на фарш воїнів, що оголосили Священну Війну.

Та вони продовжували стріляти, їх було ще надто багато.

Я біг і стріляв на ходу, майже не дивлячись, майже нічого не бачачи через суху глину, яка грудками налипла на пітні вії, я біг до вертольота, який сів серед руїн, і тягнув на собі пораненого стрілка, який репетував від болю.

— Кинь мене! — волав він, хоча нам залишилося зробити лише п’ятнадцять кроків.

— Кинь мене! — хоча залишилось усього п’ять.

Кинувши автомат біля відчинених дверей вертольота, я підхопив його вільною рукою і заштовхнув усередину. А потім і сам заповз туди.

Інші вертольоти, гуркочучи, гасали по ущелині, шукаючи уцілілих бороданів.

Кулеметник, прив’язаний парашутними стропами до даху вертольота, допомагав підвестися тим, хто біг за мною.

— Усі?! — закричав він.

Я сидів, притулившись до холодної залізної стіни і поклавши автомат на розідерті до крові коліна.

— Усі ваші тут?

Тут нас було тільки четверо.

Хтось кивнув:

— Усі.

І він ударив ногою в перегородку:

— Забираємось звідси.

Вертоліт здригнувся, стало ще більше пилу, і ми попливли вгору.

І саме цієї миті зі вщент розстріляних залишків стіни виповз солдат. Жовте обличчя, жовті від пилу черевики, жовта форма і тільки червоні рани на місці посічених осколками ніг.

Його побачили усі.

— Он іще один!

— Пізно, — кулеметник лише сплюнув униз згусток тягучої слини. — Ми забираємось!

— Там ще один!

Він не відповів.

Вертоліт завалився, розвертаючись у напрямку бази.

— Суки! — мені вже було байдуже, кого убивати.

Підхопившись на ноги, я тицьнув дулом у його обпалену сонцем шию і ледь не натиснув на курок.

— Давай униз!

— Чого ти на мене репетуєш? — навіть не повернувшись, запитав кулеметник. — Ти цим скажи, що в кабіні.

— Суки! — я з розмаху вдарив прикладом по склу. — Униз! — один озирнувся, і я почав тикати пальцем униз. — Униз!

Але він заперечно похитав головою.

І тоді я зробив це. З розбігу стрибнув униз.

Дідько його знає, скільки там було метрів, але, впавши, я вдарився так, що закришилися міцно стиснені зуби і з вух заюшила кров. Проте я все-таки зміг підвестись і побіг до нього. От тільки мені ніяк не вдавалось бігти рівно, мене увесь час заносило кудись ліворуч, то зненацька праворуч, та й гори, пісок і небо весь час намагалися помінятися місцями.

Але я добіг до нього і впав поруч.

Поранений лежав, увіткнувшись обличчям у землю, і плакав.

— Вони полетіли, — сказав він. — Ти спізнився.

Мене вирвало, але мені полегшало. З кишені на згині ноги я витяг фляжку і сполоснув рота.

— Хочеш?

— Ні, — відповів він. — Я помираю.

— Як хочеш, — я перевернувся на спину і подивився навколо.

Кілька бороданів видряпувались на самісіньку верхівку скель, кілька засіли за гребенем із сонячного боку і з чого тільки могли молотили по вертольотах.

А щойно вертольоти зникли за найближчими горами, з виттям полізли до нас.

— Акбар!!!

— Патрони є?

— Я помираю, — йому вже було байдуже.

Я витяг з-під нього майже повний ріжок і засунув його у свій автомат.

— Повзти можеш?

Він знову взявся говорити про смерть, і мені довелося схопити його за комір та тягти до найближчих каменів.