Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Слово честі?

— Слово.

Він справді зрадів:

— Добре, — і кинувши комусь, — зараз, — запитав: — У якому вигляді ти хочеш одержати його?

— Так, щоб він сам був винен у тому, що я з ним зроблю.

— Я спробую щось улаштувати, — сказав він. — Чекай.

Ввечері, коли ми вже розлили вино у склянки і навіть Оленька, яка почувалася зле, дозволила собі встати, щоб повечеряти разом із нами, у двері хтось подзвонив. Це був дідусь, він стискав під пахвою згорток зі снайперською рушницею.

— Добрий вечір, — привітався він із Дашею, коли вона відчинила йому двері.

— Добрий, — відповіла вона. — Ви до кого?

— Напевно, до вас. Дозволите?

— Проходьте.

Він поставив у куток свій півтораметровий, старанно обгорнутий газетами пакет і запитав:

— Куди мені?

Даша кивнула у бік кухні.

Там дідові налили чаю і попросили розповісти, що привело його до нас.

— Я від Стаса, — ми здивовано перезирнулися. — Гарний у вас чай. Тільки міцний дуже, — він відсунув від себе ледь надпитий чай. — Отож до справи: хлопець, який приходив до вас раніше, через високу смертність серед молоді надалі приходити не зможе.

— Ну і що?

— Вам, можливо, й нічого, — відповів дідок Бобові, — а ось Дарині Володимирівні це дуже і дуже важливо. До речі, — вирішив він уточнити, — це нічого, що ми розмовляємо в присутності такої кількості непосвячених?

— Дурниця якась, я взагалі не розумію, про що ви.

— Може нам вийти? — запитав я, вирішивши, що Бобові краще не знати про картонний цвинтар, знайдений Славиком у її шафі.

— Як хочете.

— Тоді ми залишимося, — вирішив Боб.

Дідові було байдуже:

— Якщо ви визначились, то я продовжу.

— Не треба, — сказала Даша, підводячись. — І перекажіть Стасу, що наступного разу, якщо йому захочеться поговорити зі мною, нехай приходить сам. А якщо йому заманеться передавати мені якісь прохання, нехай робить це через людей, яких я знатиму.

Даша вийшла.

— Що ж, — дідок теж підвівся, — якщо так, то я прощатимусь.

— Навіщо? — здивувався Боб, обережно садовлячи дідуся назад на табурет. Нам буде дуже цікаво довідатись про все, що просив вас передати Дарині Володимирівні Кубар.

— Мало почути, потрібно ще й зробити те, що звеліли.

— Ми зробимо, — пообіцяв я дідкові. — Ви розповідайте. Не відволікайтесь.

Єдине, про що я так і не зміг запитати його, так це про те, чи прийшов він від Макса. Бо перспектива робити щось схоже на це для Стаса…

Що робити?

Стріляти з даху.

Саме цього хотів дідок спочатку від Даші, яка відкинула його пропозицію, а потім — від нас із Бобом.

— Ось фотографія об’єкта, — розповідав він, дістаючи з внутрішньої кишені піджака стосик папірців і розкладаючи їх перед нами. — Ось ще одна. Ось його адреса, — як з’ясувалося, він жив на іншому кінці міста. — А це схема того, як він виходить із під’їзду і куди йде далі, — чорнильні кубики будинків з номерами і вказівкою прохідних дворів, червоні стрілки між ними. — А це завдаток. Можете не перераховувати, — додав він, побачивши, як я зазирнув усередину незаклеєного конверта. Судячи з товщини пачки — тисяч п’ять, не більше. — Решта після завершення роботи.

— Добивати обов’язково? — запитав Боб.

— Ні, можна обійтись і без контрольного пострілу, — мовив дідок. — Рушницю я залишив у коридорі. У разі промаху за вами залишиться шанс виправитись — у футлярі дві запасні обойми, — він зробив паузу, і я підсумував:

— Зрозуміло.

— Що ж, якщо усе зрозуміло, я піду. Хоча ні, почекайте. Що означає ваше «зрозуміло»?

— Ми зробимо це. Ми ж зробимо це? — перепитав я Боба.

Перспектива постріляти неабияк радувала його, і він задоволено вишкірився:

— Звичайно, зробимо. Спасибі тобі, батьку. До речі, скільки з нас?

Дідок замахав на нього сухенькими руками:

— Та що ви. За все заплачено.

Його провели, побажали удачі та здоров’я і ніхто не помітив, що, виявляючи властиву для його віку забудькуватість, дідусь примудрився прийти до нас у чорних давно не ваксованих форменних черевиках.

Я зайшов до Даші.

— Слухай, а ким був той хлопчина, що приходив сюди? — запитав я, маючи на увазі застреленого нею дурника з кубарівського багажника.

— А що?

— Вважай, що я все знаю.

— Що знаєш?

— Мені тут довелось трохи прибрати у тебе, — вона залишалась байдужою. — Гільзи і таке інше.

— То це ти?! — посміхнулась Даша. — Дякувати Богу, а я вже думала, що це чергова кубарівська підлота.