Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Ні, — відповів він.

— Тоді посплю я, розбудиш.

Викинувши недокурок, я загорнувся в куртку і, схрестивши руки на грудях, заплющив очі. Тільки б не кричала більше тварюка на горищі…

— Глібе, — покликав він, і я розплющив очі.

Зійшло сонце, на вулиці під нами проїжджали машини, а з відчинених вікон лунали музика і монотонні голоси телеведучих.

— Хвилин за двадцять повинен вийти, — виклав він фотографію засудженого на смерть.

— Візьми випий, — Боб простягнув мені склянку з холодною кавою.

Я зробив кілька ковтків і закурив.

З під’їзду виходили то бабуся з візком повним пляшок, то розпатланий очкарик з дитиною на руках, то жінка з наповненим сміттям відром.

А ось і він. На вулицю вийшов чоловік в костюмі та із кейсом у руках.

Він покрутив головою, роздивився навсебіч, повернув ліворуч і повільно пішов.

— Поглянь, — штовхнув мене Боб. — Схоже, він знає, що ми повинні стріляти в нього! Ну Кубар, ну молодчина.

Його звали Богдан Григорович Пиркін. Йому було сорок два роки, сімнадцять з яких він просидів у районному відділенні Управління у званні і на посаді старшого лейтенанта. Дружина не любила його, а діти, вважаючи інженером-невдахою, дорослішали, не потребуючи його ласки й уникаючи розмовляти з ним. Коли Головному Управлінню знадобився доброволець з тих, хто навряд чи може бути знайомий із «розроблюваним об’єктом», він практично одразу запропонував себе, сподіваючись, що, якщо усе скінчиться добре, він зможе розраховувати на таке омріяне підвищення, а якщо ні — одержить пенсію по інвалідності й переїде на дачу, подалі від усього цього.

Він ішов, упріваючи під бронежилетом, і молився:

— Тільки не в голову, Господи, творець і заступник, тільки не в голову.

І коли бахнув постріл, він упав, ще не розуміючи, влучили в нього чи ні, але радіючи, що все нарешті скінчилось.

— Поглянь, — сказав Боб.

А я підняв знайдений ним уламок цеглини і з розмаху кинув його в жерсть даху, що просто-таки вибухнула гуркотом.

Чоловік унизу впав, завили міліцейські сирени, а через гребінь даху посипались міліціонери і автоматники групи захоплення.

— Почалось.

— Почалось, — погодився Боб, піднімаючи руки і лягаючи обличчям униз перш ніж це зробили б з ним автоматники.

— Руки за голову!

— Ноги! Ноги ширше! — так, немов від цього залежало все.

— Обличчям униз!

— Вниз обличчям!

Я лежав за два метра від Боба, скутий наручниками і добряче потоптаний. Мене обшукали, ретельно промацуючи шви і вивертаючи кишені. До ринви покотились копійки, запальничка, пачка сигарет і ключі від Дашчиної квартири.

— Знімай, — скомандував хтось, і оператор-криміналіст тицьнув мені в обличчя об’єктив відеокамери.

Потім він зафіксував Боба, потім нас разом, а потім — начальство, що діловито метушилось навколо нас.

— А тепер сюди, — розпорядився найголовніший із них. — Усе видно?

— Усе, — відповів оператор, наводячи камеру на закритий футляр із рушницею.

Я вигнувся, щоб побачити все, що буде далі. Мене кілька разів штовхнули, але я продовжував спостерігати.

— Зброя, вилучена у злочинців, — повідомив міліціонер із погонами підполковника і, нахилившись, схопив ручку футляра, повністю стираючи з неї всі наші відбитки. Потім він витер їх на замках і підняв кришку.

Після цього він апоплексично роззявив рота і з жахливим хрипом втягнув повітря.

— Тут щось не так, — нарешті вичавив підполковник, — тут явно щось не так.

— Де зброя?! — мене взялися бити. Судячи зі звуків, Бобові було не краще. Я глянув у його бік — він лише ховав голову і видихав повітря після кожного стусана. — Де зброя?

— Я нічого не знаю.

До мене підбіг найголовніший. Схилившись, він відірвав мою голову від жерсті даху і зазирнув в очі:

— Визнання провини цілком змінює рішення суду.

— І що?

— Де зброя?

Кинувши мене назад, він витягнувся, випнув живіт і скомандував:

— Обшукати все навколо! Балкони, сміттєпроводи, підвал. А це навіщо? І все біля клумби будинку!

Міліціонери побігли виконувати розпорядження, і нам на деякий час дали спокій. Рушницю вони так і не знайшли. А яблучні недогризки, зім’яті газети і брудні шкарпетки одного з охоронців, що лежали у футлярі, міліцію чомусь не задовольнили. Чи вони думали, що такі специ, як ми з Бобом, підуть на вбивство, прихопивши з собою снайперську рушницю?