Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

Менти заіржали, а конвоїр сумно похитав головою.

— Ти не бійся, — сказав він мені по дорозі в чотирнадцяту камеру. — До Дантиста кілька годин тому вже підсадили одного. Він довго ним займався. Спочатку було чутно, як кричав, а потім затих. Тільки удари і булькотіння. Може, він стомився, й все обійдеться.

Зупинившись перед камерою, конвоїр вставив у замок ключа:

— Але раптом що, я поруч, стукай. Я відведу зізнатися, і підеш до нормальних. Адже він уже убив двох, а покалічив скількох. Ну давай, — сказав він, відчинивши двері. — 3 Богом.

Йому не таланило ще з народження, і зробити з цим хоч щось було вже неможливо. У нормальних батьків народився неймовірно величезний син, який важив більше шести кілограмів і до другого класу став найбільшим учнем школи. Тихий дурень і двієчник, він ще міг сподіватися стати спортсменом або викидайлом у якомусь шинку, якби на додачу до майже двохсот кілограмів ваги і двох метрів двадцяти п’яти сантиметрів зросту він не був альбіносом, класичним молочно-білим блондином із неприродно рожевою шкірою і червонющими зіницями очей.

Через це і ще через гігантські розміри він був ізгоєм у шкільних компаніях, не зміг вступити навіть до ПТУ і до двадцяти п’яти років залишався незайманим, перебиваючись збиранням пляшок. Він не міг навіть скористатися послугами повій. Вони боялися його, не зваблюючись ані столичною пропискою, ані грошима, котрі він отримав, продавши батьків автомобіль.

І тоді він наважився на зґвалтування. Маленький п’ятирічний хлопчик помер від болю, щойно він увійшов в нього. Хлопчик жив поверхом вище, а він і не намагався сховатись, тому його заарештували ще до того, як він захотів повторити це ще раз.

Налякала його зовнішність, і молода суддя дала йому максимальний, двадцятип’ятирічний термін. І ось уже третій рік він відбував його у непристосованій для цього в’язниці райвідділу, де велося розслідування його справи. А все тому, що ще до винесення вироку він зґвалтував когось зі співкамерників. Та так, що нещасного тричі прооперували після цього, попередньо одержавши зізнання не тільки в одній вчиненій ним крадіжці, ще у п’ятнадцяти схожих злочинах.

Відтоді так і повелося — якщо хтось упирався, його відправляли до Дантиста, який одним ударом позбавляв жертву свідомості, а після цього — невинності. До півдесятка разів за ніч. Саме за це його і залишили тут. Саме для цього сумний конвоїр заштовхнув мене в його камеру.

— З Богом, — сказав він, швидко зачинивши сталеві двері.

А я зупинився на порозі, похитуючись і готуючись до останньої битви.

Це була така ж камера, як і та, до якої я потрапив кількома годинами раніше. Можливо, трішки затишніша, та й смерділо не так гостро. З чотирьох ліжок зайняте було тільки одне. Та ще тут був понівечений чоловік у калюжі власної крові і блювотиння, який безупинно стогнав…

Дантист не ворушився, і будити його мені на думку не спало.

Я обережно прокрався до ліжок і почав підніматись на верхнє, думаючи, що так йому буде сутужніше навалитися на мене уві сні і потрібно буде стягнути вниз, отож я встигну прокинутись і зробити хоч щось.

Заскрипіли пружини. Я завмер, а Дантист повернувся до мене.

— Ну що? — запитав він. — Тебе розкололи?

Я ніколи ще так не радів зустрічі з Бобом:

— Чорта зо два, але я впевнений, що ти розповів їм усе.

— Та пішов ти, — він устав, і ми навіть обійнялися. — Хоча я радий тебе бачити.

— … потовкли, звичайно, — він віддав мені знайдені в камері сигарети і тепер заварював знайдений тут-таки чай. — Хоча більше кричали. А потім один і каже: «Усе, немає більше моїх сил, раз не хочеш, як людина, то підеш до Дантиста».

Почувши своє ім’я, той застогнав, ховаючи голову за величезними коліньми:

— Не по-о-тріб-но-о…

— Не будемо, — відповів я.

— А ти сам бачиш, що це за дантист. Трахнути мене захотів, уявляєш? Ну я, звичайно, пояснив йому, що він нарвався, а він сопе і лізе. Побились. І це не перша моя ніч у камері. Раніше як було: ледь шум — і в камеру вертухаї з газом, кийками і шумом. А тут я його як тільки не бив, і кричав він довго, і, що ти думаєш, жодного. А ти як?

— Та ніяк. Нормально, ось тільки ребра болять і випити хочеться.

— З цим ніяк. Я шукав. У нього нічого немає. Завтра.

— Завтра, — сплюнув я і постукав по дерев’яному столу.

— Завтра все скінчиться.

Я теж був упевнений в цьому.