Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Тепер уже ніяких.

— Ти даси їй спокій і більше ніколи не подзвониш і не прийдеш до неї, так само, як і твої приятелі.

— Звичайно.

— Я не буду вбивати тебе.

— Що?! — він був більш ніж здивований. — Як не будеш?!

— Ти вдаси, що помер, але за однієї умови — усі так і вважатимуть. Насамперед Даша. Ти назавжди даси їй спокій, і вона поїде, куди захоче і з ким захоче. Ми домовились?

— На всі сто! — поспішив запевнити мене Кубар.

— Тоді давай.

Намацавши під сорочкою його лівий сосок, я відтягнув його і вистрілив у стіну крізь шар шкіри і жиру. Заюшила кров, Кубар заверещав і мені довелось пару разів ударити руків’ям пістолета по його дурному чолу. Тільки після цього він замовк і впав на підлогу, як і належить справжнім небіжчикам.

У люку горища з’явилася голова Боба:

— Вдалось? — а потім і рука з пістолетом. — Доб’ємо, для певності.

Але я був уже поруч із Бобом, заступаючи від нього тіло другого чоловіка моєї сестри:

— Я ж сказав, що сам усе зроблю.

— Тоді давай, я хочу подивитись.

Я направив на Кубаря свій зіпсований працівниками Управління пістолет і вистрілив. Стасу більш ніж поталанило, що в кулі вистачило сил не тільки долетіти до нього, а й увіп’ятись у м’язи живота, не пошкодивши при цьому ні нутрощів, ні хребта.

— Задоволений? — запитав я.

— Дуже, — посміхнувся Боб. — Їдьмо тепер нап’ємося.

Хто б міг подумати, що одна майже справжня смерть могла принести радість такій кількості людей: радів Боб, що зумів виконати наказ татка, раділи охоронці, що зможуть повернутися на м’який диван, раділа Даша своїй несподіваній волі і можливості вийти заміж в черговий, навіть не пам’ятаю який уже раз, радів Славик, що тепер він зможе познайомити її зі своєю мамою, раділа Оленька новій даті нашого весілля, і радів Макс, що дзвонив мені зі свого кабінету:

— Спасибі, спасибі тобі старий. Я не чекав, що ти зробиш це для мене.

Я кокетливо проспівав:

— Та що ти.

А він повторював «спасибі» й обіцяв приїхати в гості та няньчити моїх майбутніх дітей.

І навіть радів, отямившись, сам Кубар. Дістався до стоянки таксі і поїхав додому, де на нього вже чекали хірурги, холодна горілка і свіжа ікра.

Славик щоп’ять хвилин виводив мене на кухню, щоб, розчулено дивлячись крізь запітніле скло окулярів, запитувати все більш п’яно і плутано:

— Ну що, вона тепер поїде зі мною?

І я в тисячний раз повторював:

— Так, — і вів його назад за стіл та пропонував випити.

— Телефон, — сказала Даша. — Глібе, якщо не важко, візьми.

Я вийшов у коридор і взяв слухавку.

— Ну, нарешті, — почув я голос Валери. — Я вже не сподівався…

— Хто менше думає, той міцніше спить, — відповів я йому словами великого Мао. — Ти де?

— У мене неприємності.

— Винесли із сараю якусь залізяку?

— Ні. Гірше.

І тут, десь із глибини будинку, я почув схвильований голос діда:

— Валеро, вони вже тут!

Я крикнув:

— Та що там у вас сталось?!

Але він тільки й сказав:

— Вибач, — і поклав слухавку.

— Хто? — запитала Даша, коли я повернувся.

— Та так. Я повинен від’їхати.

— Навіщо?

— Куди?

— До діда, там щось сталося.

— Я вже п’яний, — повідомив водій. — А тому — пас.

— Я на харлеї.

— У такому стані? — злякалась Оленька. — Ти ж уб’єшся.

— Я? — я посміхнувся і показав їй долоню правої руки. — У мене лінія життя ще років на сімдесят.

— Справді, — підтвердив Боб, зазираючи в мою долоню, — довга. Але пушку візьми.

— Я з тобою, — заявила моя дбайлива наречена.

— Не треба.

— Не треба, — погодились охоронці. — А таксі все ж візьми.

Нічна прохолода, червоні вогні машин, що їх я обганяв на напівпорожній трасі, і чорні гілки сосон над освітленими колами асфальту.

Я був у діда через сорок хвилин після дзвінка Валери, дорогою ледь не зіштовхнувшись із машиною, що виїздила з воріт. У її темному салоні було двоє пасажирів.

— Привіт, — сказав Валера, зачиняючи ворота.

— Привіт, — відповів я, ставлячи харлей на підніжку. — Що тут у вас?

Підійшов дід, тримаючи в зубах сигарету:

— Ти вже знаєш?

— Ще ні.

— Ходімо покажу, — він повів мене до незачиненого гаража.

Зайшовши усередину, він увімкнув світло і сказав:

— Ти тільки поглянь.

Машину я бачив і раніше — роллс-ройс кольору слонової кістки з обтягнутим шкірою верхом, а ось подряпина на її дверцятах змінилась разюче. Метал під нею став жовтогарячим від іржі, а емаль по краях відколювалась і темніла.