Євген Є - Місцеві хроніки Харлей Девідсона

— Я вже якось тут.

— У нас тут один посварився з дружиною і пішов ночувати в машину. А щоб тепліше було, двигун запустив. До ранку вчадів. А через день його поховали. Пішли в дім.

— Може, покуримо?

— Давай.

— Я полагодив твій мотоцикл, — сказав Валера. — Правда ось, — він поклав мені на долоню кривий напис, що виблискував нікелем:

— Бак так зім’яло, що, на жаль…

— Нічого, — сказав я. — Дякую тобі.

— Ходімо спати, — і вже після цього не втримався і попросив. — Ти допоможеш мені?

Я не відмовив.

— Слухай, — запитав я Валеру, — коли ви ховали цих, у лісі… там була якась зброя?

— Була.

— І що з нею?

— Закопали разом із ними. А навіщо тобі?

— Ти зможеш знайти місце?

— Напевно. Але в тебе ж є пістолет?

— Забудь про нього.

— Тоді раджу тобі не їсти, — сказав він, вимикаючи вогонь під сковорідкою.

Ми блукали лісом, зупинялись біля кожного поваленого стовбура, штрикали ціпками землю і ретельно прочісували всі зарості папороті.

— Схоже, це не тут.

— Може, хтось із місцевих уже потяг їх?

— Кого? — не зрозумів я.

— Мотоцикли.

Нарешті він вигукнув:

— Знайшов, — скидаючи зі зваленого на одну купу металу соснові гілки. — Десь тут і могила, — процідив він, відшукавши через кілька секунд вставлений у квадрат збитого дерну хрест зі зв’язаних шнурком паличок.

— І чия це ідея?

— А що? — запитав він, а потім додав. — Славика.

Застромивши лопату, я відкинув убік шматок землі.

— Ну, — підбадьорив я брата, який не наважувався приєднатись до мене, але побачивши його обличчя, сказав. — Гаразд, можеш не допомагати. Тільки не відходь далеко.

Я відкопав їх смердючі тіла, що сочились гнилизною з проїдених дір. Мені довелось витягати їх з ями, щоб на самому дні знайти один ледь поржавілий обріз. Потім я вивертав кишені мерців у пошуках п’яти патронів. Я закривав їм очі, розправляв одяг. І вже після того, як я поскидав їх назад і засипав землею, до мене підійшов Валерка зі своїм дурним хрестом у руках.

— Його треба поставити на місце, — сказав він. — Ти не проти?

Я промовчав.

Ми сиділи біля прохолодної стіни гаража на сплетеній з різнобарвних шматків циновці, підставляючи сонцю оголені плечі, посічені гілками сосон. Поки нас не було, дід устиг купити кілька пляшок пива й остудити його в умивальнику, заткнутому губкою для миття посуду. Отож, ми пили пиво, підставляючи себе сонцю, а навколо нас дзижчали величезні жовті бджоли.

І нарешті приїхали вони.

Я мало не плюнув, побачивши трьох дебілів, які розгойдуються під час руху, із природними для їхнього статусу їжачками на малюсіньких головах.

Однакові, нічим не примітні і зовсім не страшні, вони зупинились перед нами, не звертаючи уваги ні на недопите пиво, ні на почервонілу шкіру, ні на газету на моїх колінах.

— Здрастуй, Валерчику, — сказав один із них, певно, обраний старшим.

— Привіт.

— Як справи?

— Нормально. А в тебе?

Той хмикнув:

— Це ти молодчина, що в тебе все нормально. Невже справді все нормально? І здоров’я, і машинка наша?

Валера невиразно кивнув кудись:

— Так, майже.

— І де вона?

— У гаражі.

— Точно?

— Точно.

— Ну, ми підемо, подивимось, — процідив головний. — А ти поки що побудь тут, посидь, пива попий. І дивись, не йди нікуди. Не треба.

Вони пішли в гараж, щоб повернутись звідти зі ще тупішими обличчями.

— І як це розуміти?

— Я можу все пояснити, — почав було Валера. — Розумієш…

— Пояснити?! — заревів товстун. — Пояснити?! — повторив він, витягаючи через спину пістолет і хапаючи Валеру за горло. — Ти мене знаєш. Ти ж знаєш, що я не буду жартувати. То навіщо ці…

— Знаю, — тихо відповів Валера. — Я усе поясню.

— Що ти мені поясниш?! Що?! Що ти все зробив і машинка стала, як і була, лялечкою, але вночі до тебе приїхали кубарівці, — я навіть хмикнув, — і на зло мені перетворили її на лайно? Ти це мені пояснюватимеш? Та ти в мене здохнеш! Твої діти й онуки працюватимуть лише для того, щоб розрахуватись зі мною за цю машину! Та я…

— Заткни пащеку.

— Що?

— Заткни пащеку, — так само тихо повторив я.

— Ти це мені? — запитав він, наставляючи на мене пістолет. — Ти, сявка, знаєш, на кого роззявив рота? Та я цей самий пістолет три дні тому вставив такому ж бидлу, як ти, вставив у рот і змусив його ссати. А коли він готовий був закінчити — вистрілив! Ану, роззявляй рота! Швидко!