Володимир Коскін - Містифікатор

Про таких кажуть: ні хазяйством, ні сімейством не обтяжений. Антон Антонович Голубцов всім серцем полюбляв вільне життя і не розумів, як це можна щоденною восьмигодинною працею здобути достаток. Тому він безтурботно подорожував по світу в межах колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І поводився так, начебто прагнув занести все людство до списку своїх найкращих друзів. Костюмчик мав пристойний, голився, духарився «Шипром». Знайомим, з якими зводив його випадок, Голубцов зазвичай представлявся директором Читинського целюлозно-паперового комбінату, додаючи, що зовсім недавно був при заводі різноробом, жив у гуртожитку, регулярно ридав у ванні від жалю до себе, перучи свої єдині труси.

Історія запаморочливого кар’єрного злету представника соціальних низів зазвичай штовхала попутників Голубцова на взаємну відвертість. Співчутливо вислухавши нового знайомого і записавши його домашню адресу, «директор целюлозно-паперового комбінату» вирушав простісінько до найближчого поштового відділення, звідки телеграфував дружині нещасливця: «Степанидо, радосте моя, украли паспорт із грошима чекаємо триста крб прізвище Голубцова Антона Антоновича до запитання страшенно голодний твій Тимоша».

— Невже не знайшлися такі, хто не дозволяв цю локшинку вішати собі на вуха? — засумнівався Ігор-Блін.

— Так, траплялися громадяни, у яких навіть біографія директора солідного комбінату не викликала співчуття, — Лещинський, посміхаючись, аж помолодшав від споминів. — Та й на такого міцного горішка, котрий зазвичай поселявся в окремому номері готелю, у Голубцова іноді знаходилася рада. Втративши надію дізнатися домашні координати упертюха, він зривав трубку вуличного, телефонного автомата. «Алло, готель? — чемно-суворо промовляв Голубцов. — Адміністратора запросіть. Здрастуйте! З карного розшуку турбують. У 17-й номер заселився такий собі Павло Мошонкін. Він у всесоюзному розшуку числиться. Дайте-но його паспортні дані. Може, однофамілець?» Того ж дня сім’я відрядженого одержувала телеграму-«блискавку» від глави родини, з якої виходило, що він, обкрадений, стоїть на далекій пошті без документів і засобів до існування, але в рятівному товаристві Антона Антоновича Голубцова.

— Ну, і як тепер поживає Антон Антонович? — посміхнулась Алевтина, яку цей «життєвий шлях» дуже розвеселив.

— Та ось дійшла до мене звістка, — вимовив, розгладжуючи долонею чоло, Рудольф Карлович, — що зовсім недавно на лавці у харківському міському парку помер від розриву серця Антон Антонович Голубцов, шахрай з багаторічним стажем.

А ще більше потішила Ігоря з Алевтиною історія з відмиванням доларів, причому про валютне «прання» йшлося в буквальному розумінні.

— Напевно, спекотний клімат сприяє розвитку почуття гумору, — розповідав Рудольф Карлович, відсьорбуючи з баночки улюблене баварське пиво «Білий ведмідь». — Інакше як пояснити, що два африканці «взули» на п’ятнадцять тисяч натуральних американських доларів двох горе-бізнесменів з Кавказу, до того ж зробили це з надзвичайною дотепністю… А справа, як зараз пам’ятаю, була на Комаровському ринку в Мінську.

— Так ви й у Мінську шустрили? — зиркнула допитливими очима Алевтина.

— А де я не шустрив? Отож звернулися до мене по допомогу два дагестанці, власники оптових кіосків. У міру того, як вони викладали свою історію, навіть у мене очі круглішали, брови повзли вгору через усе чоло, а під кінець я просто реготав — і було з чого. Виявляється, кавказькі бізнесмени подружилися з двома нігерійськими пройдисвітами, яким нібито вдалося ввезти в Мінськ велику партію доларів — аж вісімдесят тисяч! Та от біда: усі купюри такі ж чорні, як і їхні власники. Щоби провезти гроші через митницю, їх довелося зафарбувати особливою фарбою. Належало «відіпрати» бакси, а зробити це можна було тільки спеціальною рідиною, що коштує теж недешево — десять тисяч доларів за літр. Для відмивання всієї партії контрабандної валюти необхідно півтора літра. І знову-таки лихо: сини сонячної Африки і так уже витратилися на зафарбування купюр, тому для відновлення первісного кольору доларів готівки в них уже немає. От і сидять вони, як йолопи, з повними кишенями чорних баксів…

— Хіба таке буває? — вразився Ігор-Блін.

— Буває, — хмикнув Рудольф Карлович. — На доказ африканці продемонстрували кавказцям процес очищення 100-доларової купюри. І справді: на очах здивованих підприємців чорний папірець, политий таємничою рідиною з маленького флакончика, за пару хвилин мав звично зелений вигляд. Торговці вразилися досягненням сучасної науки і негайно погодилися вступити в спілку з африканцями. Операція з «відмивання чорного налу» почалася. Дагестанці передали своїм чорношкірим друзям необхідні п’ятнадцять тисяч доларів, а натомість отримали каністру, у якій щось весело булькотіло. Їм порадили потримати її ніч у холодильнику для посилення чарівних властивостей.