Володимир Коскін - Містифікатор

— І чим же ця магія закінчилась? — завершила сервірувати стіл Алевтина і ніжно погладила рукою пляшку сухого червоного вина.

— Пообіцявши вранці приїхати для особистого керівництва «валютним пранням», африканці зникли в невідомому напрямку, — резюмував Рудольф Карлович. — Бізнесмени чекали кілька годин, а потім руками, що аж тремтіли від хвилювання, самостійно занурили в ємність зі спецрідиною пачки чорних грошей. І через кілька хвилин переконалися, що хоча схід — штука тонка, але проти східної хитрості існує ще винахідливіша, дотепніша, тонша хитрість — африканська: «долари» виявилися звичайним папером, а «спецрідина» — просто водою. Бідакам не залишалося нічого іншого, як кинутися по допомогу до мене.

— І ви?!..

— А що я? Шукай вітру в полі! Я ж не чарівник, щоб визначати місцеперебування фокусників, навіть якщо вони й чорношкірі. Який із усього висновок випливає? Немає меж людській фантазії, і якщо ви парочку таких «фантазій» будете придумувати і реалізовувати щороку, то бідність вам не загрожуватиме.

Здавалося б, скільки минуло з дня першого знайомства з Лещинським — тринадцять років лише, а немов ціла епоха. Піднявся за цей час Власов, дуже піднявся. Гідним учнем виявився, ініціативним, розумним і… нещадним. Водночас не втратив здатності приваблювати.

Ось і зараз його фалує після третього тосту молодесенька і спритна журналістка, з якої ще не вивітрилась наївність. Торкаючись співрозмовника високим бюстом, вона на повному серйозі довірливо розповідає страшну історію.

— Уявляєте, Ігоре Йосиповичу, що вчора сталося? Невідомий терорист двома пострілами з мисливської рушниці вибив товстелезне скло в дверях фірми «Рубін» і через той отвір проник до офісу. У холі він ще раз вистрілив, потім вибив двері однієї з кімнаток і запхнув туди трьох заручників: пенсіонера, літню жінку і відрядженого з якогось райцентру. За звільнення заручників він зажадав, щоб йому повернули кошти по його вкладах. Крім того, терорист наказав віддати гроші й двом захопленим в полон пенсіонерам, які також виявились вкладниками «Рубіна». Уявляєте, яке жахливе життя настало?!

— І в чому ж ви тут вбачаєте кошмар? — усміхнувся Власов, підливаючи співбесідниці шампанське. — Звичайний бандитизм.

— Річ у тім, що це тільки перша частина історії, — звела суворо брівки журналістка. — А друга полягає в тому, що всі вимоги загарбника було виконано. Гроші повернули як терористу, так і його заручникам. І коли принесли необхідну суму, терорист, котрий виявився простим слюсарем, зателефонував своїй дружині. Коли вона приїхала, він передав їй дев’ятсот гривень. Дочекавшись телефонного дзвінка, що дружина нормально дісталася додому, слюсар віддав зброю, попросив у охоронця «Рубіна» наручники, надів їх на себе і здався владі.

— Оригінальний поворот подій, — співчутливо відреагував Ігор Йосипович і самовдоволено подумав: «Гарний симптом. Вона явно не лукавить і щиросердно обурюється. Про що це говорить? Певна річ, про мій імідж чесного бізнесмена, якому можна поплакатися в жилетку. Скільки зусиль на це витрачено, часу й грошей. Ця плюгавка ще не одну статтю напише про те, який я хороший, благородний і добрий, як спонсорую сиріт, спортсменів і людей мистецтва… Ось і зі святкуванням дня народження вчинив мудро, без особливої помпезності й афішування: на усамітненій дачі, в інтимному вузькому колі вірних друзів і соратників. Інша справа, що це вузьке коло склало сто осіб і на столі немає хіба що пташиного молока».

Журналісточка тим часом не відставала від нього.

— Знаєте, Ігоре Йосиповичу, ви такий незвичайний, талановитий, душевний, цікавий, — з жаром насідала вона витонченим сексуальним тілом, — я так хочу написати про вас нарис. Ну, щось, на кшталт: найлюдяніша особистість. Ви призначте мені зустріч. Чи кілька зустрічей. Я б суцільну поему склала. Без політики і цифр. Щоб душа людська світилася.

«Дівчинка, схоже, наклюкалася, — прикинув Власов. — А тверезу її чому б не трахнути…»

— Виходить, поему про мене хочете написати? — галантно схилив голову.

— У прозі. Щоб і про дитячі роки… Ким були, ким стали.

— Для початку, ваша взяла, послухайте один спогад. Вмикайте свого «дебільника».

«Акула пера» спритно натисла на кнопки диктофона.

— Народився я на Чернігівщині у лісовому селищі, — поринув у ліричні спогади Власов. — Так-так, я провінціал. Пам’ятаю, от наприкінці шістдесятих… літо, серпень. Ми, дітлашня, граємося на вулиці, аж раптом почули шум пропелера. Це був справжній вертоліт. Він кружляв над селищем, спускаючись нижче і нижче. Сів на галявинці, неподалік сільського цвинтаря. Ми вперше побачили таке диво. Пацани сіли на велосипеди і помчали до цвинтаря, а дівчатка — мерщій за ними. З гвинтокрила вийшло двоє льотчиків у формі — молоді й гарні. Для нас, сільських пацанів, вони були як боги, що спустилися з небес. «Того, хто збере найбільше грибів, — не червивих, чистих, — покатаємо на вертольоті! Чекаємо годину», — весело гукнув нам один з пілотів. Усі гайнули до лісу. Ми з приятелем далеко в хащу не заходили — боялися спізнитися. Облазили кожен кущ, але, як на зло, грибів траплялося мало, та й ті хробачливі. Відчуваємо — час спливає, пора повертатися. Біжимо до гвинтокрила, у сорочках несемо десятків зо два чистих грибів. А там уже повно дітей — здають льотчикам свою здобич. Ті акуратно приймають і складають у машину. Найбільше зібрав син пастуха Колька, і ми дивилися на нього з заздрістю: от уже кому пощастило! А Колька весь так і світився від щастя. Адже він мріяв стати льотчиком! Та й я, по честі зізнатися, мріяв. Грибів набралося багато, льотчики їх укладали на сидіння, на підлогу… Потім зачинили двері, залізли в кабіну і сказали: «Ну, дітки, прогріємо машину, а потім вас покатаємо». Зашуміли гвинти, вертоліт злетів, зробив коло над нами і… зник у далині. Ми чекали до вечора. Розійшлися, коли вже смеркало. А Колька залишився. Довго ще сидів на траві й дивився в зоряне небо — туди, де за обрієм розтанула його мрія.