Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– Саме так, – зізнався містер Саттертвейт. – Але я думав, що в мене не вийшло.

– Та ні, вийшло. Ви добре знаєтеся на людській природі, друже. Я нудився світом, мені – як сказала дитина, що бавилася біля нас, – «не було чого робити». Ви правильно оцінили мій психологічний стан на той момент. (І якщо вже про те мова, то для злочину потрібен певний психологічний стан. Злочин, психологія – вони йдуть пліч-о-пліч.) Але повернімося до наших баранів. Цей злочин інтригує – він захопив мене цілком і повністю.

– Який саме? Перший чи другий?

– Він один: те, що ви називаєте першим і другим, – це лише половинки єдиного злочину. Друга половинка простіша – мотив, спосіб…

Містер Саттертвейт перебив його:

– Зі способом складно буде розібратися в обох випадках. У вині отрути не знайшли, а їжу їли всі.

– Ні-ні, тут усе було інакше. В першому випадку складається враження, що ніхто не міг отруїти Стівена Беббінґтона. Сер Чарльз, якби хотів, міг би отруїти одного зі своїх гостей, але не одного конкретного. Темпл теоретично могла підсипати щось в останній коктейль, але містер Беббінґтон не брав свій келих останнім. Ні, вбивство Беббінґтона здається настільки неймовірним, що я досі думаю: а може, вбивства й не було, може, він справді помер своєю смертю… Але це ми невдовзі з’ясуємо. Другий випадок не такий. Будь-хто з гостей, дворецький чи навіть покоївка могли отруїти Бартолом’ю Стренджа. Взагалі без проблем.

– Не розумію, – почав був містер Саттертвейт.

Пуаро вів далі:

– Я вам якось це продемонструю на прикладі невеличкого експерименту. Але перейдімо до наступного й найважливішого питання. Розумієте (а я впевнений, ви зрозумієте, адже у вас добре серце і чутливий розум), я не хочу бути тим, хто псує задоволення іншим.

– Тобто… – почав містер Саттертвейт, усміхаючись кутиком рота.

– Тобто головну роль має зіграти сер Чарльз. Він до цього звик. І до того ж дехто на це від нього чекає. Я ж не помиляюся? Мадемуазель не сподобалося, що я втрутився в цю справу.

– Ви, як то кажуть, ловите все на льоту, мсьє Пуаро.

– А, це впадає в око. Я дуже сентиментальний. Я хочу допомогти закоханим, а не заважати їм. Ми з вами, друже, попрацюємо над цим заради честі та слави Чарльза Картрайта, чи не так? Коли справу розкриють…

– Якщо… – м’яко поправив містер Саттертвейт.

– Коли. Я не дозволяю собі програвати.

– Ніколи? – запитав Саттертвейт із пронизливим поглядом.

– Тричі траплялося таке, – з гідністю відповів детектив, – що протягом короткого часу я не ловив, як ви кажете, на льоту. Я розкопав правду не так швидко, як міг.

– Але ви жодного разу не провалили справи?

Саттертвейт наполягав з цікавості, звичайної та щирої. Йому просто було цікаво…

– Eh bien, – сказав Пуаро. – Колись давно, в Бельгії. Не будемо про це говорити…

Містера Саттертвейта, його цікавість (і його зловтіху) ця відповідь цілком задовольнила, і він поквапився змінити тему.

– Тож ви казали, що, коли справу буде розкрито…

– Її розкриє сер Чарльз. Це вкрай важливо. Я буду лише крихітним гвинтиком. – Детектив розвів руки. – Час від часу натякну про те чи те – одне слово, не більше. Мені не потрібні ані слава, ані визнання. У мене є все визнання, якого я прагнув.

Містер Саттертвейт дивився на бельгійця з цікавістю. Його розважали наївне марнославство та безмежний егоїзм цього маленького чоловічка. Але він не зробив поширеної помилки і не сприйняв ці слова за безпідставну хвалькуватість. Англійці зазвичай скромно оцінюють свої успіхи, зате часом тішаться тим, що вдається їм погано. Але ті, хто говорить романськими мовами, справедливіше оцінюють свої вміння. Якщо Пуаро розумний, навіщо йому заперечувати цей факт?

– Мені цікаво знати, – сказав містер Саттертвейт, – власне, дуже цікаво, а навіщо вам самому все це потрібно? Заради азарту?

Пуаро похитав головою.

– Ні, ні, що ви, це не так. Дійсно, як chien de chasse [18], я йду на запах, і це мене збуджує, і, відчувши запах, я не можу не йти на нього. Це правда. Але є ще дещо… Це – як би це назвати? – пристрасне бажання докопатися до істини . В усьому світі немає нічого цікавішого, захопливішого, гарнішого за істину…

Після слів детектива запала коротка тиша.

Потім він узяв аркуш паперу, на який містер Саттертвейт охайно переписав сім прізвищ, і прочитав уголос:

– Місіс Дейкез, капітан Дейкез, міс Віллз, міс Саткліфф, леді Мері Літтон-Ґор, міс Літтон-Ґор, Олівер Мендерз.

– Еге, – зауважив Пуаро, – наштовхує на певні думки, чи не так?