Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

– Униз до річки.

– Ви не пішли у бік будинка?

– Ні.

– Гадаю, – вставила міс Райлі, – що ви на когось чекали, але він не прийшов…

Кері глянув на неї, але не відповів.

Пуаро не став наполягати, а знов заговорив із дівчиною.

– Мадемуазель, чи бачили ви ще що-небудь?

– Так. Я була недалеко від будинку експедиції, коли помітила, що їхня вантажівка стоїть біля висохлого русла річки, і подумала, що це якось дивно. Уже потім я побачила містера Колмана, який ішов зі схиленою головою, ніби щось шукав.

– Послухайте! – вибухнув містер Колман. – Я…

Пуаро авторитетним жестом його зупинив.

– Зачекайте. Ви говорили з ним, міс Райлі?

– Ні. Не говорила.

– Чому?

Дівчина повільно відповіла:

– Тому що час від часу він озирався навкруги з якимось злодійкуватим виглядом. Мені стало неприємно, тож я розвернула коня і поїхала звідти. Не думаю, що він бачив мене, адже я не наближалася, а він надто зосередився на своїх справах.

– Послухайте. – Містер Колман більше не міг мовчати. – У мене є пояснення для цього… так… я згоден, усе має трохи підозрілий вигляд. Розумієте, за день до того, як мене побачили, я засунув гарненьку циліндричну печатку до кишені пальта, хоч і мав віднести її в кімнату старожитностей, і зовсім забув про це. А потім я виявив, що десь загубив печатку – напевно, вона десь випала з кишені. Я не хотів здіймати галасу, тому вирішив будь-що її знайти. Я майже не сумнівався, що загубив її на шляху до розкопок. Я миттю завершив усі справи в Гасанії, відправив слугу робити покупки і повернувся раніше, ніж планував. Я поставив вантажівку там, де її ніхто не побачив би, а сам десь годину шукав цю печатку. І таки, дідько, її не знайшов! Тож я повернувся до вантажівки і поїхав до будинку. Звичайно, усі думали, що я тільки-но повернувся.

– І звісно ж, ви не стали їх переконувати в іншому? – солодким голосом спитав Пуаро.

– Ну, це ж цілком природно – за обставин, що склалися. Вам так не здається?

– Ні, не здається, – сухо відповів Пуаро.

– Ой, та годі вам! Не шукай неприємностей – ось мій девіз! Але вам не вдасться на мене нічого повісити. Я у двір не заходив, і ви нікого не знайдете, хто сказав би зворотне.

– Звісно, це буде складно, – погодився Пуаро. – Є свідчення слуг, що ніхто ззовні у двір не заходив . Але, трохи подумавши, я дійшов такого висновку: їх просто неправильно зрозуміли. Вони клялися, що жоден незнайомець не заходив. Але їх не запитували, чи не бачили воно когось із членів експедиції.

– Ну, то спитайте, – розсердився Колман. – Закладаюся на що завгодно: вони не скажуть, що бачили мене чи Кері.

– Ага! Але це викликає досить цікаве запитання. Незнайомця вони, безсумнівно, помітили б – але чи звернули б вони увагу на появу члена експедиції? Адже ті цілими днями бігають сюди-туди, і слуги навряд чи слідкують за цими переміщеннями. Отже, я гадаю, цілком можливо , що містер Кері або містер Колман увійшов, а слуги цього просто не запам’ятали.

– Маячня! – вигукнув містер Колман.

Пуаро незворушно продовжив:

– З них двох, гадаю, вони радше не помітили б містера Кері. Того ранку містер Колман поїхав вантажівкою до Гасанії, і, зрозуміло, усі чекали б, що на вантажівці він і повернеться. Якби він прийшов пішки, це впало б у око.

– Звичайно ж! – погодився Колман.

Річард Кері підвів голову. Погляд його проникливих синіх очей був спрямований на Пуаро.

– Ви звинувачуєте мене в убивстві, мсьє Пуаро? – уточнив він.

Запитання пролунало начебто спокійно, але я почула в ньому натяк на погрозу.

Пуаро ввічливо вклонився.

– Поки що ми просто подорожуємо разом – хоча я і влаштував подорож до правди. Зараз я встановив той факт, що всі члени експедиції, а також медсестра Лезерен могли скоїти вбивство. Інша річ, що стосовно кожного з вас існує дуже різна ймовірність такого вчинку.

Розглянувши засоби і можливості скоєння вбивства, я перейшов до вивчення мотивів злочину. І з’ясував: мотиви могли бути у кожного з вас, без винятку!

– О! Мсьє Пуаро! – вигукнула я. – Мабуть, усе-таки крім мене! Які в мене мотиви? Я стороння людина, тільки приїхала…

– Eh bien, ma soeur, а чи не цього саме боялася місіс Лайднер? Саме сторонніх та приїжджих ?

– Але… але… Чому ж… доктор Райлі знав про мене все! Це ж він мене сюди запросив!

– Скільки він дійсно знав про вас? Здебільшого те, що ви самі йому сказали . Самозванки теж видають себе за медсестер.