Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

А коли він слухав заплутану розповідь шведки про її місіонерське завдання, у вагон увійшов один з провідників і зупинився поруч із Пуаро.

– Pardon, Monsieur.

– Слухаю.

– Мсьє Бук передає вітання і був би радий, якби ви зробили ласку й погодилися підійти до нього на кілька хвилин.

Пуаро підвівся, чемно вибачився перед шведкою і покинув вагон-ресторан.

То був провідник не з його вагона, а кремезний блондин.

Пуаро попрямував коридором за провідником до сусіднього вагона. Чоловік постукав у двері й відійшов убік, пропускаючи Пуаро всередину.

Купе було не мсьє Бука. Він був у купе другого класу, яке, імовірно, обрали через те, що воно було трохи просторіше. Та попри все, воно також здавалося переповненим.

Сам мсьє Бук займав невелике сидіння навпроти дверей. У кутку біля вікна перед ним сидів, дивлячись на сніг за вікном, невисокий брюнет. Перед Пуаро, не даючи йому можливості пройти далі, стояв кремезний чоловік у блакитній формі ( chef de train [30] Начальник потяга ( фр. ). ) і провідник вагона Пуаро.

– О, мій любий друже! – викрикнув мсьє Бук. – Проходьте. Ви нам дуже потрібні!

Невисокий чоловік біля вікна посунувся, і Пуаро, втиснувшись поміж іншими двома чоловіками, сів навпроти свого приятеля.

Вираз обличчя мсьє Бука змусив Пуаро, як би це сказати, гарячково роздумувати. Було очевидно, що трапилося щось незвичайне.

– Що сталося? – запитав він.

– І ви ще питаєте. Спершу сніг, ця зупинка. А тепер…

Він замовк, і почувся придушений стогін провідника.

– А тепер що?

– А тепер мертвий пасажир лежить у своєму ліжку зарізаний.

Мсьє Бук говорив із тихим розпачем.

– Пасажир? Який пасажир?

– Американець. Його звали… звали… – Він глянув на записи перед собою. – Ретчетт… Правильно, Ретчетт?

– Так, мсьє, – ковтнув провідник.

Пуаро подивився на нього. Чоловік був білий як стіна.

– Краще дозвольте цьому чоловіку сісти, – сказав він. – Інакше він втратить свідомість.

Chef de train трохи відсунувся, і провідник упав на лавку в кутку й затулив обличчя руками.

– Ого! – сказав Пуаро. – Це серйозно!

– Звичайно, це серйозно. Почнімо з того, що вбивство саме по собі вже велика біда. Але це ще не все, обставини вбивства – незвичайні. От, будь ласка, ми тут застрягли. Це може тривати кілька годин, та не тільки годин, – днів! Інша обставина. У більшості країн до транзитних потягів сідає поліція тих країн. Тільки в Югославії цього не роблять! Розумієте?

– Ситуація складна, – погодився Пуаро.

– І це ще квіточки. Докторе Константін, зовсім забув, що не представив вас. Доктор Константін, мсьє Пуаро.

Невисокий брюнет схилив голову, Пуаро відповів тим же.

– Доктор Константін вважає, що смерть настала близько першої ранку.

– У таких випадках важко сказати точно, – сказав лікар, – але, гадаю, я можу впевнено стверджувати, що смерть настала в проміжку від півночі до другої ранку.

– Коли востаннє Ретчетта бачили живим? – спитав Пуаро.

– Відомо, що він був живий приблизно за двадцять перша, коли говорив із провідником, – сказав мсьє Бук.

– Це правда, – підтвердив Пуаро. – Я сам чув, як це сталося. Це було востаннє?

– Так.

Пуаро повернувся до лікаря, який продовжував:

– Вікно в купе мсьє Ретчетта було відчинене навстіж, що дозволяє припустити, що вбивця втік саме так. Проте, на мою думку, вікно відчинили, щоб збити нас із пантелику. Той, хто втік би в такий спосіб, мав залишити чіткі сліди на снігу. А їх не було.

– Отож, злочин виявили… Коли? – спитав Пуаро.

– Мішель!

Провідник випрямився. Його обличчя й досі було бліде й перелякане.

– Розкажіть цьому джентльмену, що саме сталося, – наказав мсьє Бук.

Чоловік говорив уривками.

– Камердинер того мсьє Ретчетта сьогодні вранці кілька разів стукав у його двері. Відповіді не було. Потім, приблизно півгодини тому, підійшов офіціант із вагона-ресторану. Він цікавився, чи мсьє замовлятиме déjeuner [31] Обід ( фр. ). . Ви ж розумієте, була одинадцята година. Я відімкнув йому двері власним ключем. Але дверний ланцюжок також був застібнутий. Ніхто не озвався, і було дуже тихо, і холодно, дуже холодно. Вікно відчинене, і сніг залітав у купе. Я подумав, що, можливо, у того джентльмена стався напад. Тому покликав chef de train . Ми зламали ланцюжок і увійшли всередину. Він був… Ah! c ’ était terrible! [32] О! То було жахливо ( фр. ).

Він знову затулив обличчя руками.

– Двері були зачинені зсередини на ключ і ланцюжок, – задумливо сказав Пуаро. – То ж не самогубство, га?