Аґата Крісті - Вбивство у «Східному експресі»

Він схопився з ліжка, відчинив двері та виглянув. Нічого. Але справа, далі по коридору віддалялася жіноча постать, убрана в червоне кімоно. У протилежному кінці коридору на невеличкому стільці сидів провідник і щось підраховував на великих аркушах паперу. Панувала мертва тиша.

– Мабуть, усе це нерви, – сказав Пуаро й знову ліг спати. Цього разу він спав до ранку.

Коли він прокинувся, потяг усе ще стояв. Пуаро підняв шторку й виглянув. Високі кучугури снігу оточували вагон.

Він глянув на годинник і побачив, що вже було по дев’ятій.

За чверть десята охайний, чепурний та елегантний, як завжди, він увійшов у вагон-ресторан, де лунав хор скорботи.

Бар’єри, які досі розділяли пасажирів, тепер зникли. Усіх об’єднала спільна біда. Голосніше за всіх волала місіс Габбард.

– Моя дочка сказала мені, що це найлегша подорож у світі. Просто сядеш у потяг і зійдеш у Парижі. А тепер ми тут надовго, – простогнала вона. – Моє судно відпливає післязавтра. Як мені на нього встигнути? І що ж, я навіть не можу зателеграфувати, щоб скасувати бронювання. Мене аж трусить, коли про це кажу.

Італієць сказав, що й у нього невідкладні справи в Мілані. Кремезний американець сказав, що «йому шкода, мем», і м’яко висловив надію на те, що, можливо, потяг надолужить затримку.

– Моя сестра, її діти чекають мене, – сказала шведка й схлипнула. – Я не можу попередити їх. Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося щось погане.

– Скільки ми тут пробудемо? – вимагала відповіді Мері Дебенгем. – Комусь хоч щось відомо ?

У її голосі звучало роздратування, але ознак тієї гарячкової тривоги, яку вона проявила в Таврському експресі, Пуаро не помітив.

Місіс Габбард знову завелася:

– У цьому потягу нікому нічого невідомо. І ніхто навіть не намагається хоч щось зробити. Просто групка непотрібних іноземців. От якби ми були на батьківщині, хоча б хтось спробував щось виправити.

Арбатнот повернувся до Пуаро й заговорив виваженою французькою з британським акцентом:

– Vous êtes un directeur de la ligne, je crois, Monsieur. Vous pouvez nous dire … [29] Оскільки ви – директор цієї компанії, гадаю, ви зможете нам сказати ( фр. ).

Усміхнувшись, Пуаро поправив його.

– Ні, ні, – сказав він англійською. – Це був не я. Ви сплутали мене з моїм другом, мсьє Буком.

– Ой! Перепрошую.

– Нічого. Природно, що ви помилилися. Тепер я займаю купе, що раніше належало йому.

Мсьє Бука у вагоні не було. Пуаро розглянувся, щоб побачити, кого ще не вистачало.

Не вистачало княгині Драґомірової, угорської пари. А також Ретчетта, його камердинера та покоївки-німкені.

Шведська дама витерла очі.

– Я така нерозумна, – сказала вона. – Плачу, як дитина. Усе буде гаразд, що б не трапилося.

Проте не всі поділяли цей християнський дух.

– Усе це дуже добре, – сказав неспокійно Макквін. – Але ми можемо тут і кілька днів простояти.

– До речі, у якій ми країні? – запитала зі сльозами місіс Габбард.

Дізнавшись, що то Югославія, вона сказала:

– А! Одна з тих балканських країн. Чого ж ви очікуєте?

– Мадемуазель, ви єдина зберігаєте спокій, – Пуаро звернувся до міс Дебенгем.

Вона ледь знизала плечима.

– А що тут вдієш?

– А ви філософ, мадемуазель.

– Філософія передбачає безпристрасне ставлення. Гадаю, моє ставлення до ситуації більш егоїстичне. Я навчилася не піддаватися марним емоціям.

Вона навіть не дивилася на нього. Її погляд ковзнув по Пуаро й зупинився на вікні, за яким високими кучугурами лежав сніг.

– Мадемуазель, у вас сильна вдача, – стиха сказав Пуаро. – Гадаю, у вас найсильніша вдача з усіх присутніх тут.

– О, ні. Зовсім ні. Я знаю декого набагато сильнішого за мене.

– І це…

Здавалося, вона отямилася, усвідомивши, що розмовляє з незнайомцем, чужинцем, з яким до сьогоднішнього ранку перекинулась лише десятком фраз.

Вона засміялася ввічливо, але відчужено.

– Ну, візьмімо, до прикладу, ту поважну леді. Мабуть, ви помітили її. Надзвичайно потворна стара дама, але чомусь заворожує. Варто їй просто підняти мізинець і ввічливо щось попросити, весь потяг намагається їй догодити.

– Як і моєму приятелю, мсьє Буку, – сказав Пуаро. – Але причина в тому, що він директор цієї лінії, а не через владний характер.

Мері Дебенгем усміхнулася.

Ранок повільно минув. Декілька людей, серед яких був і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Здавалося, що в компанії час пролетить швидше. Пуаро дізнався багато нового про дочку місіс Габбард, про звички містера Габбарда, уже покійного: від підйому вранці та споживання вівсянки на сніданок до нічного сну в шкарпетках, які для цього власноруч в’язала йому місіс Габбард.