Аґата Крісті - Випробування невинуватістю

– Того вечора, коли я прийшов сюди, – озвався Калґарі, – ви злякалися, чи не так? Ви боялися того, що станеться. Ви боялися за інших. За Естер, яку ви любили, за Лео, якого ви любили. Ви, вочевидь, усвідомлювали, що мало що можете для них зробити. Проте передусім ви боялися за саму себе. І ви бачите, куди вас завів страх… На ваших руках іще дві смерті.

– Ви стверджуєте, що я вбила Тіну та Філіпа?

– Звісно, їх убили ви, – промовив Калґарі. – Тіна опритомніла.

У відчаї Кірстен опустила плечі.

– То вона розповіла вам, що її я вдарила. Я не думала, що вона зрозуміла це. Звісно, я знавісніла. Я божеволіла від жаху. А загроза наближалася, наближалася.

– Хочете знати, що сказала Тіна, коли отямилась? – запитав Калґарі. – Вона сказала: «Чашка була порожньою». Я здогадався, що це означає. Ви вдавали, що несете Філіпу Дюрранту каву, проте насправді ви вже вдарили його ножем і виходили з кімнати, коли почули наближення Тіни. Тож ви повернулися та зробили вигляд, що тільки несете йому тацю. Пізніше, хоч приголомшена, майже в нестямі від його смерті, вона автоматично зауважила, що чашка на підлозі порожня, а плями від кави немає.

Естер вигукнула:

– Але Кірстен не могла вдарити її ножем! Тіна спустилася сходами й пішла до Мікі. З нею все було добре.

– Моє дороге дитя, – звернувся до неї Калґарі, – люди, яких ударили ножем, проходили ще всю вулицю, не знаючи, що з ними сталося! Тіна була в стані шоку, вона навряд чи щось відчувала. Дрібну незручність, можливо, незначний біль. – Він знову подивився на Кірстен. – А пізніше, – додав він, – ви підкинули ніж до кишені Мікі. Це найпідліше.

Кірстен благально підняла руки.

– Я нічого не могла вдіяти. Я нічого не могла вдіяти… Він був так близько… Вони всі почали вишукувати. Філіп щось з’ясував, а Тіна – я припускаю, Тіна, мабуть, чула, як того вечора ми розмовляли із Джеко на кухні. Незабаром усі б дізналися… Я хотіла почуватися в безпеці. Я хотіла… Ніхто ніколи не може почуватися в безпеці! – Її руки опустились. – Я не хотіла вбивати Тіну. Щодо Філіпа…

Мері Дюррант підвелася. Повільно та цілеспрямовано перетнула кімнату.

– Ти вбила Філіпа? – промовила вона. – Ти вбила Філіпа.

Раптом вона тигрицею стрибнула на жінку. Ґвенда миттю скочила на ноги та схопила її. Калґарі приєднався, і разом вони відтягнули її назад.

– Ти… ти! – вигукувала Мері Дюррант.

Кірстен Ліндстром поглянула на неї.

– Що йому було до того? – запитала вона. – Чому він нишпорив і ставив ті свої запитання? Йому ніколи нічого не загрожувало. Для нього це ніколи не було питанням життя або смерті. Просто розвагою.

Вона повернулася та повільно побрела до дверей. Не дивлячись на них, вийшла.

– Зупиніть її, – скрикнула Естер. – Ми повинні її зупинити.

Лео Арґайл сказав:

– Естер, хай іде собі.

– Але… вона вб’є себе.

– Дуже в цьому сумніваюся, – устряв Калґарі.

– Вона так довго була нашим вірним другом, – продовжив Лео. – Вірним, відданим… А тепер це!

– Як ви гадаєте, вона здасться поліції? – поцікавилася Ґвенда.

– Набагато ймовірніше, – відповів Калґарі, – що подасться на найближчу станцію та сяде на потяг до Лондона. Але, звісно, не зможе втекти. Її вистежать і знайдуть.

– Наша люба Кірстен, – знову повторив Лео. Його голос тремтів. – Така вірна, така добра до всіх нас.

Ґвенда схопила його за руку та стиснула її.

– Як ти можеш, Лео, як ти можеш? Подумай, що вона нам заподіяла, як вона змусила нас страждати!

– Я знаю, – погодився Лео, – але ти знаєш, що вона також страждала. Мабуть, ми всі відчували саме її страждання.

– Через неї ми могли б страждати завжди, – заперечила Ґвенда. – Якби не доктор Калґарі.

Вона із вдячністю повернулася до нього.

– Тож нарешті, – підсумував Калґарі, – я хоча б чимось зміг допомогти, хоч і із запізненням на день.

– Надто пізно, – гірко промовила Мері. – Надто пізно! Чому ми не знали, чому ми не здогадалися? – Вона із осудом звернулася до Естер. – Я вважала, це ти. Я завжди вважала, що це ти.

– Він так не вважав, – сказала Естер.

Вона дивилася на Калґарі.

Мері Дюррант зронила:

– Я хочу померти.

– Моє дороге дитя, – озвався Лео, – як би я хотів тобі допомогти.

– Мені ніхто не може допомогти, – заперечила Мері. – Це все Філіп винен, він прагнув залишитися тут, бо цікавився тією справою. Самогубець. – Вона глянула навколо. – Ніхто з вас не розуміє.

Вона вийшла з кімнати.

Калґарі й Естер рушили за нею. На порозі Калґарі озирнувся та побачив Ґвендині руки на плечах Лео.